Очевидно, шепотів лорд Нортем, із самого початку щось пішло не так, але він би нізащо про все не здогадався, якби не копав так глибоко. Він був дев’ятнадцятим бароном з роду, який непристойно глибоко губився в давнині — дуже глибоко, якщо простежити деякі деталі в традиціях, бо родина зберігала свідчення ще про досаксонські часи, коли такого собі Лунея Ґабінія Капіто, військового трибуна[169] у Третьому леґіоні Авґуста[170], що квартирував у Ліндумі в Римській Британії, відсторонили від командування за участь у деяких ритуалах, що не належали до жодної з релігій. Подейкували, що Ґабіній приходив до ґроту в скелі, в якій збиралися дивні люди і творили Старший Знак[171] у темряві; про цих дивних людей, брити згадували лише зі страхом у голосі і говорили, що вони були останніми вцілілими з великої землі на Заході, що пішла під воду, після неї зосталися тільки острови зі святилищами у вигляді кругових укріплень, найбільшим з яких є Стоунхендж. Звісно, невідомо, наскільки достовірною є легенда про те, що Ґабіній збудував неприступну фортецю просто над забороненою печерою і став патріархом роду, який не змогли знищити ані пікти, ані сакси, ані дани, ані нормани; невідомо, настільки правдивим є також те, що саме з цього роду вийшов хоробрий соратник і лейтенант Чорного Принца[172], якого Едуард Третій зробив бароном Нортемом. Так, ніхто не знав цього напевне, але про це постійно ходили чутки; насправді, мурування фортеці Нортема підозріло скидалося на мурування Адріанового валу[173]. Ще дитиною, коли лорд Нортем засинав у старовинній частині замку, він бачив дивні сни, тоді ж у нього виробилася звичка поринати у спогади, вдивляючись у примарні краєвиди, переживаючи події та враження, які не були частиною його життя наяву. Він став сновидцем, для якого життя було бліде і нецікаве, він став шукати дивних реальностей і відчуттів, яких він колись зазнав, а проте яких не можна було відшукати у жодному з відомих нині куточків землі.

Сповнений переконання, що наш фізичний світ — усього лише атом у розлогому і зловісному просторі і що розташовані десь поруч незнані виміри просочуються у сферу знаного, Нортем в юності один за одним осушував джерела знань формальних релігій та окультних таємниць. Проте ніде він не знаходив бажаного, і що старшим ставав, то більше його зводили з розуму розміреність і обмеженість життя. У дев’яностих він загравав із сатанізмом в завжди радо чіплявся за будь-яку доктрину чи теорію, яка обіцяла втечу від закритого світу науки і обмежених, незмінних законів природи. Він просто ковтав книжки на кшталт описів Атлантиди Іґнація Доннеллі[174], а десятки таємничих попередників Чарльза Форта[175] захоплювали його своїми дивами. Не раз він мандрував за багато ліг, простежуючи таємничі сільські оповідки про надприродні дива, а якось вирушив до Аравійської пустелі на пошуки Безіменного міста[176], якого не бачила жодна людина. В ньому зростала дражлива надія, що десь існує брама, що варто її знайти — і перед ним відкриються потойбічні безодні, відгомін яких відлунював ген у найдальших закапелках його пам’яті. Можливо, вона була у видимому світі, а може, тільки в його думках і почуттях. Мабуть, десь у незвіданих закапелках його свідомості зберігався якийсь потаємний зв’язок, який волав до його минулих і майбутніх життів у забутих вимірах, який поривав його до зірок, до вічностей і безмежжя поза ними.