Та як Вільямз не намагався, він не міг змусити свого сусіда заговорити про щось приховане чи потаємне. Старий, якому ніяк не личили його вигляд і манери, лише силувано усміхався і тихенько та гарячково лопотів якісь безтурботні дурниці, його голос щомиті вищав і гучнішав, аж поки не зривався на писклявий нерозбірливий фальцет. Навіть найбуденніші зауваження виказували його глибоку і всебічну освіту; Вільямз не здивувався, дізнавшись, що той навчався у Гарроу і Оксфорді. Згодом взагалі з’ясувалося, що то не хто інший, як лорд Нортем, про чий старовинний прабатьківський замок на узбережжі Йоркширу ходило чимало дивних чуток. Та коли Вільямз наважився заговорити про замок і про його можливе римське походження, той відмовився визнати, що в ньому є бодай щось незвичне. Він навіть пронизливо захихотів, коли мова зайшла про гіпотетичні підземелля, висічені у суцільній скелі, яка насуплено дивиться на Північне море.

Ніщо не віщувало біди аж до тієї ночі, коли Вільямз приніс додому лиховісний Некрономікон божевільного араба Абдула Альхазреда. Він знав про цей страхітливий фоліант років із шістнадцяти, коли незріла любов до дивовиж привела його із розпитуваннями до старого горбатого букініста на Чендос-стріт[166], і його дивувало, що, говорячи про Некрономікон, чоловік завжди блід. Старий продавець книжок розповів йому, що відомо тільки про п’ять уцілілих копій, які пережили всі едикти вражених жерців та законників, спрямовані проти книжки, і що всі ці примірники зберігаються за сімома замками у хранителів, які зареклися читати ненависний ґримуар[167]. Проте тепер, нарешті, йому не просто вдалося знайти доступну копію, але і придбати її, до того ж за сміховинно низькою ціною. То була єврейська крамничка у злиденних околицях Клер-Маркету, де він і раніше нерідко купував химерні речі, і він майже уявляв собі, як буркотливий старий левит[168] посміхався у свою кошлату бороду, натрапивши на цю справді велику знахідку. Масивна оправа з грубої шкіри з мідними застібками майже бездоганно збереглася, а ціна була до абсурду низькою.

Одного погляду на заголовок вистачило, щоб розбурхати в ньому почуття: вигляд графіки у тексті, писаному вульгарною латиною, збудив у його свідомості якісь далекі, найглибші спогади. Його охопило нездоланне бажання принести цей величезний том додому і сісти за його розшифрування, тож взявши його до рук, він настільки стрімко вискочив із крамнички, що лише встиг почути тривожний смішок старого єврея. Але, опинившись нарешті у своїй кімнаті, він виявив, що комбінація готичного тексту і незрозумілих ідіом занадто складна для його лінгвістичних знань, і неохоче покликав свого дивного переляканого друга, щоб той допоміг йому розібрати спотворену середньовічну латину. Лорд Нортем саме бурмотів якусь тарабарщину своєму смугастому котові і дико витріщився на молодика, коли той зайшов до кімнати. Тоді він побачив фоліант і страшно весь затремтів, а щойно Вільямз вимовив його назву, зомлів. Коли ж він прийшов до тями, то оповів свою історію; гарячковим шепотом розповідав він цей неймовірний уривок безумства, і все для того, аби тільки його друг не загаявся спалити ту прокляту книжку і розвіяти її попіл на чотири вітри.