Дуже давній народ

Дуже давній народ

Вівторок,

3 листопада, 1927

Любий Мелмоте,

…Отже, ти з головою пірнув у темне минуле цього нестерпного молодого азіата Варіуса Авітуса Басіануса? Ох! Лише кілька людей викликають у мене більшу відразу, аніж цей дрібний сирійський пацюк!

Я сам зараз занурився в романський епос, оскільки останнім часом читаю «Енеїду» у перекладі Джеймса Родеса. Я ніколи раніше не тримав у руках цього перекладу і хочу сказати, що він набагато ближчий до Публія Марона, аніж будь-який інший, який я зустрічав, включаючи навіть так і не опублікований переклад мого покійного дядька, доктора Кларка. Це читання Верґілія, у поєднанні з роздумами про той епізод із відьомським шабашем на пагорбах у День усіх святих, у ніч проти останнього понеділка навіяли мені наскільки чіткі і яскраві сни про романську епоху, і водночас вони були позначені тінню такого похмурого жахіття, що я обов’язково опишу їх в якомусь своєму оповіданні. В юні роки я часто бачив сни про романську епоху — військовим трибуном я пройшов всю Ґаллію з Божественним Юлієм[177], — але відтоді мені так давно не снилося нічого подібного, що цей останній сон сповнив мене неймовірним натхненням.

У маленькому провінційному містечку Помпело[178] біля підніжжя Піренеїв, що у Ближній Іспанії[179], в час пізнього пообіддя палаюче сонце поволі котилося за обрій. Мабуть, усе відбувалося в часи пізньої Республіки, бо провінцією керував проконсул сенату[180], а не преторіанський леґат [181]Авґуста, за один день до листопадових календ[182]. Пагорби на північ від містечка забарвились багрянцем і золотом, а призахідне сонце таємничим пурпуром відбивалося від вологого каменю і тиньку щойно зведених будівель на запилюженому форумі та від дерев’яних стін цирку трохи віддалік. Гурти містян — широкочолих римських колоністів та жорстковолосих романізованих місцевих, поруч із покручами цих двох рас, зодягнених у дешеві вовняні тоґи, а також купки легіонерів у шоломах і чорнобороді варвари у грубих плащах з навколишніх поселень васконів[183] — усі зібралися на кількох брукованих вуличках і на форумі, охоплені якимсь незбагненним тривожним неспокоєм.

Що ж до мене, то я щойно вийшов із паланкіна, який іллірійські носії квапливо доправили з Калаґурріса[184], що лежить на південь від Ібераса. Схоже на те, що я був провінційним квестором[185] на ім’я Луцій Целій Руфус, мене викликав проконсул Публій Скрибоній Лібон[186], який кілька днів тому прибув із Тарракона. Також із Калаґурріса, свого постійного місця дислокації, прибули солдати п’ятої когорти XII легіону під командуванням військового трибуна Секстія Асселія разом із легатом регіону Бальбуцієм.