Нашим обов’язком і до певної міри грою на випередження було запропонувати їм захист, гарантований римським громадянам, навіть (тут я саркастично глянув на Бальбуція і Аселлія) ціною незначних заворушень і невеликої паузи в пиятиках і півнячих боях у таборі в Калаґуррисі. Зважаючи на відомі мені наукові праці, у мене не було жодних сумнівів, що над містечком Помпело і його мешканцями нависла справжня загроза. Я прочитав чимало сувоїв, привезених із Сирії та Египту, з потаємних міст Етрурії[192], я чимало спілкувався з кровожерним жерцем Діани Аріційської у храмі серед лісів, що оточують Лакус Неморенсіс[193].

Шабаш на тих пагорбах міг прикликати немислимо страхітливі речі, жахіття, яким не було місця на римських землях; і дозволяти такі оргії, що, як відомо, коїлися на тих шабашах, було абсолютно неприпустимо для тих, чиї прабатьки за консулату Авла Постумія[194] стратили стількох римських громадян за те, що ті практикували вакханалії — діяння, що навіки збережуться у людській пам’яті завдяки Senatus Consultum de Bacchanalibus[195], викарбуваній в бронзі і виставленій для загального огляду.

Той шабаш не становив би великої загрози для цілої когорти, за умови, якщо його вчасно зупинити, перш ніж ті обряди прикличуть до життя щось таке, із чим могло б і не впоратися залізо римського пілума[196]. Затримувати слід було тільки безпосередніх учасників, бо якщо не чіпати більшості люду, який зазвичай приходив просто подивитися, це б суттєво знизило градус ворожості, яку до нас відчували селяни, що симпатизували жерцям. Словом, і принципи[197], і політика вимагали рішучих дій, і я не сумнівався, що Публій Скрибоній, пам’ятаючи про свою гідність та обов’язок перед римським народом, не відмовиться від плану вирядити в гори когорту (разом зі мною), незважаючи на протести Бальбуція та Аселлія, які говорили радше як провінціали, ніж як римляни, і говорити так вони могли до безкінечності.

Надвечірнє сонце опустилося вже геть низько, і притихле містечко здавалося оповитим якоюсь потойбічною зловісною поволокою. Нарешті проконсул Скрибоній схвалив мої пропозиції і тимчасово поставив мене на чолі когорти, надавши звання центуріона пріміпіла[198]; Бальбуцій з Аселлієм дали на те свою згоду, перший — значно шанобливіше, ніж другий. Коли на дикі осінні схили впали сутінки, розмірений, страхітливий гуркіт барабанів жахливим ритмом вибухнув десь удалині. Деякі легіонери виявили нерішучість, але різкі накази повернули їх назад у стрій, тож невдовзі уся когорта вийшла на відкриту рівнину на схід від цирку. Сам Лібон, як і Бальбуцій, наполіг на тому, щоб супроводжувати когорту, але виникли величезні труднощі з тим, щоб знайти серед місцевого населення провідника, який би показав їм стежки через гори. Нарешті один юнак, на ім’я Верцеллій, син чистокровних римлян, згодився провести когорту пагорбами.