Зрештою, він особисто прибув до Помпело у супроводі своїх лікторів[189] та іншої свити, наслухавшись дорогою вдосталь чуток, які його неабияк вразили і настільки стурбували, що він став твердо наполягати на тому, аби вчинити облаву на шабаші. Прагнучи порадитися з кимось, хто ретельно вивчав це питання, він наказав мені супроводжувати когорту Аселлія. Сам Бальбуцій теж з’явився, щоб всю дорогу відраджувати нас від цього наміру, бо ж він щиро вважав, що такі радикальні військові дії спричинять небезпечні заворушення серед васконів, як кочівників, так і осілих.

Ось таким чином ми всі опинилися під цим таємничим призахідним сонцем посеред осінніх пагорбів — старий Скрибоній Лібон у тозі претекста[190], від гладенької лисої голови якого та поораного зморшками орлиного обличчя відбивалося золотаве світло, Бальбуцій у блискучому шоломі та пластроні[191], виголений аж до синяви і з міцно стисненими губами у виразі відвертого несхвалення, молодий Аселлій у лискучих поножах і зі зверхньою посмішкою, а за нами — вервечка цікавих містян, легіонерів, варварів, лікторів, селян, рабів та іншої челяді. Сам я одягнув звичайну тогу, не бажаючи нічим вирізнятися з-поміж інших. І всюди клубочився жах. Містяни і селяни заледве наважувалися говорити вголос, а чоловіки з почту Лібона, які пробули тут уже майже тиждень, здається, теж перейнялися безіменним страхом. Старий Скрибоній виглядав дуже стривоженим, а наші гучні голоси — тих, що прийшли пізніше — здавалися дивними і недоречними, наче в усипальниці чи храмі якогось незнаного бога.

Ми увійшли до преторія і почали нашу похмуру нараду. Бальбіцій залишався при своїй думці, його підтримував Аселлій, який, як виявилося, глибоко зневажав усіх місцевих, та водночас вважав нерозумним рішенням їх тривожити. Обоє вояків наполягали, що краще не втручатися, викликавши невдоволення меншості — поселенців та цивілізованих місцевих, аніж виступити проти більшості варварів та осілих, викорінюючи їхні жахливі обряди.

Я, навпаки, невтомно наполягав на необхідності втрутитися і навіть запропонував супроводити когорту в будь-якій виправі, хай би куди вони вирушали. Я зауважив, що варвари-васкони у ліпшому разі — неспокійні та ненадійні, тож, незалежно від наших теперішніх дій, рано чи пізно нам таки доведеться з ними зіткнутися, а ще додав, що в минулому вони не зарекомендували себе як небезпечні супротивники для наших легіонів і що ми маємо запобігти стражданню римського народу від втручання варварів у плин їхнього життя, як того вимагає правосуддя і престиж Республіки. Також, з іншого боку, успішне адміністрування у провінції передусім залежить від безпеки і прихильності цивілізованої верстви населення, людей, які дбають про розвиток місцевої торгівлі та процвітання регіону і в чиїх жилах тече значна частка італійської крові. А тому, хоча, можливо, вони і становлять меншість, проте ці люди є надійним елементом, на них можна покладатися, і співпраця з ними найпевніше підпорядковує провінцію владі сенату і римського народу.