— Кровозмішання? — бурмотів сам до себе Ермітедж. — Господи милосердний, що за невігласи! Покажіть їм «Великого бога Пана» Артура Мейчена[214], то вони й подумають, що це типовий данвіцький скандал! Але що, яка проклята незрима сила із звичної нам землі, чи з-поза її меж, була батьком Вілбура Уотлі? Народжений на Стрітення — через дев’ять місяців після Вальпургієвої ночі 1912 року, якраз коли чутки про дивні підземні шуми сягнули Аркгема. Що ж ходило горами тієї ночі? Що за хресний жах зв’язав себе зі світом у напівлюдському тілі та крові?

Наступні тижні доктор Ермітедж збирав усі можливі відомості про Вілбура Уотлі, а також про можливі безтілесні сутності біля Данвіча. Він зв’язався із доктором Гоґтоном із Ейлзбері, який лікував Старого Уотлі під час його останньої недуги, знайшовши в останніх словах старого, процитованих лікарем, чимало поживи для роздумів. Візит до Данвіча не додав нічого нового до відомих фактів, але ретельне дослідження тих частин Некрономікона, які так зацікавили Вілбура, відкрило чимало нової страхітливої інформації для розуміння природи, методів і намірів того дивного зла, що якимось чином загрожувало цій планеті. Бесіди з ученими, що досліджували старовинні ґримуари у Бостоні, та ще листування з багатьма іншими фахівцями, по всьому світу викликали в Ермітеджа величезне здивування, яке повільно переростало у тривогу, змінюючись нездоланним жахом, що заполонив усе його єство. Коли літо добігло кінця, він несвідомо відчув, що потрібно щось робити з жахом, який зачаївся у верхів’ях долини Міскатоніка, і з потворою, яка була відома людям як Вілбур Уотлі.

VI

Саме данвіцьке жахіття настало між святом урожаю та рівноденням 1928 року, і доктор Ермітедж опинився серед людей, які стали свідками його страхітливої інтродукції. Він уже встиг почути про чудернацьку подорож Уотлі до Кембриджа, про його натужні спроби позичити або скопіювати Некрономікон із Віденерської бібліотеки. Ці намагання також були марними, бо ж Ермітедж іще раніше якнайсуворіше застеріг усіх бібліотекарів, що мали доступ до страхітливої книги. У Кембриджі Вілбур страшенно рознервувався; він відчайдушно прагнув отримати книгу, але не менше — повернутися додому, наче боявся того, що може трапитись, якщо він надовго затримається.

На початку серпня почалося те, чого й слід було очікувати, і вдосвіта третього числа доктор Ермітедж раптово прокинувся від дикого, несамовитого ґвалту вартового пса на території кампусу. Низьке жахливе завивання, хрипи, напівбожевільне гарчання і гавкіт не стихали; галас усе посилювався, хоч і чергувалося із страхітливо промовистими паузами. Тоді пролунав геть інший крик — крик, що перебудив половину Аркгема і відтоді не одному вчувався у снах, крик, що не міг належати нікому, народженому на Землі, чи то цілковито на Землі.