Ермітедж, нашвидкуруч натягнувши якийсь одяг і перебігши вулицю і газон перед будівлями коледжу, побачив, що його уже випередили; він почув відлуння сигналізації, що надривалася в будівлі бібліотеки. Розчинене вікно у місячному сяйві зяяло чорнотою. Хай хто то був, він уже, очевидно, зробив свою справу, бо гавкіт і крики швидко стишилися до низького гарчання і стогонів, які чітко долинали зсередини. Якесь шосте чуття підказало Ермітеджу, що те, що зараз відбувається у приміщенні книгозбірні, не варто бачити непідготованим глядачам, тому, відмикаючи двері до вестибуля, він владно відтіснив юрбу. Серед натовпу він угледів професора Воррена Райса і доктора Френсіса Морґана, людей, з якими він ще раніше поділився своїми здогадами та міркуваннями, — тож він і підкликав їх до себе. Звуки всередині, окрім монотонного підвивання пса, на той час стихли, але Ермітедж нараз почув гучний хор дрімлюг у чагарниках, які висвистували так ритмічно, ніби вторили останнім подихам помираючого.

Будівлею ширився жахливий сморід, надто добре знайомий докторові Ермітеджу, тож троє чоловіків кинулися крізь залу до маленької читальні генеалогічного відділення, з якого і долинало виття. Якусь секунду ніхто не наважувався увімкнути світла, тоді Ермітедж зібрав усю свою хоробрість і намацав вимикач. Хтось із них — невідомо хто — гучно скрикнув, побачивши те, що розпласталося перед ними серед безладно зсунутих столів та розкиданих стільців. Професор Райс стверджує, що він на мить втратив тяму, хоч і втримався на ногах.

Те, що, скорчившись, лежало на боці у гидотній калюжі зеленаво-жовтого гною і чогось липкого й дьогтеподібного, мало майже дев’ять футів зросту, пес позривав із нього увесь одяг разом зі шматками шкіри. Воно ще не померло, але спазматично смикалось, а його груди здіймалися в жахливому унісоні з божевільними криками дрімлюг, що чогось чекали назовні. Клапті взуття та одягу були розкидані по всій кімнаті, а просто під вікном валялася порожня полотняна торба. Біля столу в центрі кімнати лежав револьвер, а його погнутий, однак розряджений барабан пізніше пояснив, чому той так і не вистрелив. Проте оце створіння нараз витісняло з голови усі інші думки. Вельми банально і не зовсім точно було б сказати, що жодне перо не змогло б описати цієї істоти, але можна стверджувати, що її не здатен уявити той, чиї уявлення про обриси і розміри надто тісно пов’язані із звичними для нашої планети формами життя та відомими нам трьома вимірами. Безсумнівно, воно було частково людиноподібним — у всякому разі, з дуже схожими на людські руками і головою, цапине ж обличчя без підборіддя чітко вказувало на його належність до роду Уотлі. Але його тулуб і нижня частина тіла були абсолютно приголомшливими з погляду тератології[215], бо тільки завдяки одягу вільного крою ця істота могла ходити світом поміж людей без ризику бути викритою і знищеною.