— В’ни тетерка свистять в ритм мому диханню, — казав він, — і, я так думаю, готуют си лапати мою душу. В’ни знают, жи в’на скоро полетит, то й не хтять пропустити. Ви зуздрите, хлопці, як я вмру, чи в’ни ї’ злапали. Їк злапают, то до саміського заходу муть співати і сміятиси. Їк не злапают — то муть сидіти тихо. Я так лічу, жи межи ними і тими душами, жи в’ни лапают, деколи бувают крепкі бійки.

У ніч проти Свята врожаю11924 року Вілбур Уотлі терміново викликав доктора Гоґтона з Ейлзбері, вирушивши серед ночі своїм єдиним вцілілим конем, щоб зателефонувати тому із крамниці Озборна. Доктор застав Старого Уотлі в жахливому стані, серцевий ритм і хрипке дихання якого свідчили про те, що його кінець не за горами. Його потворна донька-альбіноска і внук із дивною бородою стояли біля смертного ложа, а з порожнього приміщення над ними долинали бентежливі відзвуки, схожі на ритмічне лопотіння і плюскіт хвиль, що накочуються на низький берег. Утім, доктора радше турбували крики нічних птахів надворі: незліченні полчища дрімлюг вигукували своє безкінечне диявольське послання, раз по раз бездоганно підлаштовуючись під хрипкі видихи помираючого. Це було моторошно і неприродно — як, зрештою, думав доктор Гоґтон, і все у цій місцевості, куди він поїхав украй неохоче, тільки з огляду на терміновий виклик.

Близько першої ночі Старий Уотлі опритомнів і, стримуючи хрипи, прокашляв своєму внукові ще кілька слів:

— Більше місця, Віллі, більше місця — і скоро. Ти ростеш — а в’но росте борше. В’но скоро вже б’де готове тобі служити. Відкрий ворота для Йоґ-Сотота тим довгим поспів’ям, ти ’го найдеш на 751 сторінці повної версії, і лиш тогди піднеси сірника до тюрми. Земний вогень то нігди не запалить.

Він був геть не при своєму розумі. Після паузи, під час якої зграя дрімлюг за вікном підлаштовувала свої завивання під зміни ритму дихання, а здалеку долинали перші відзвуки дивних шумів серед пагорбів, він додав ще кілька речень:

— Корми ’го регулярно, Віллі, але не захоплюйси; не дозволь ’му зашвидко вирости з приміщення, бо як в’но поламає стіни і вибереться до того, як ти відкриєшси Йоґ-Сототу, то всьо тото піде за водою. Лишень в’ни, з-поза, можуть ’го заставити плодитиси і працювати… Лиш в’ни, старі, як захтять вернутиси…

Але тут його мова знову зірвалася на хрипи, і Лавінія закричала, почувши, як під цю зміну підлаштувалися дрімлюги. Так тривало добру годину, аж поки з горла вмирущого не вирвався останній хрип. Доктор Гоґтон опустив зморшкуваті повіки на осклілі сірі очі, і тут раптом стихли крики птахів. Лавінія схлипувала, але Вілбур лише реготнув, прислухаючись до гуркотів, що відлунював на далеких пагорбах.