— Вони єго не запопали, — пробасив він.

На той час Вілбур став уже вченим, надзвичайно ерудованим, хоч і вельми однобічно, і був відомий своїм листуванням з численними далекими бібліотеками, в яких зберігалися стародавні рідкісні та заборонені книжки. У Данвічі його все більше й більше боялися та ненавиділи після того, як раптово зникло кілька молодих людей, а підозра майже що сама собою впала саме на його дім; проте він завжди спромагався спинити слідство за допомогою страху чи запасів давнього золота, яке все ще, так само як і за життя його діда, регулярно витрачалося на купівлю все більшої кількості худоби. Він виглядав уже як цілком зрілий чоловік, а його зріст, сягнувши нормальної для дорослого чоловіка межі, поволі її перетинав. У 1925 році, коли Вілбура навідав один з його кореспондентів-науковців із Міскатонікського університету, а потім вийшов з дому блідий як стіна і геть збентежений, його зріст уже сягав шести футів і дев’яти дюймів.

З плином часу Вілбур усе зневажливіше ставився до своєї матері-альбіноски, аж поки взагалі заборонив їй ходити з ним до пагорбів на Вальпургієву ніч і надвечір’я Дня всіх святих; 1926 року бідолашна поскаржилася Мемі Бішоп, що боїться свого сина.

— Там май більше, чим я можу тобі повісти, Мемі — сказала вона, — а ниньки й більше, чим я сама знаю. На Бога ти присягну, я не відаю, що він там хоче чи собі думає робити.

Того Галовіну шум серед пагорбів лунав гучніше, аніж будь-коли, а на вершині Вартового Пагорба, як і завжди, палахкотів вогонь; проте люди радше звертали увагу на ритмічні крики величезних зграй незвично запізнілих дрімлюг, які, здається, збиралися біля неосвітленої ферми Уотлі. Після опівночі їхні завивання зірвалися на пекельний регіт, який сповнив усе село, і до самісінького ранку птахи не замовкали. Тоді вони зникли, кваплячись на південь, куди їм належало відлетіти ще місяць тому. Ще донедавна ніхто не розумів, що це все означало. Ніхто із селян не помер, але бідолашну убогу альбіноску Лавінію Уотлі більше ніколи не бачили.

Улітку 1927 року Вілбур відремонтував дві повітки у дворі та почав переносити туди свої книжки разом з пожитками. Невдовзі після того Ерл Сойєр розповів гульвісам, які сиділи в Озборна, що на фермі Уотлі знову повним ходом йдуть столярні роботи. Вілбур позачиняв усі вікна та двері на першому поверсі і, здається, почав витягати з дому ті ж самі частини, що й раніше вони з дідом винесли із горішніх приміщень. Тепер він жив у одній із повіток і, на думку Сойєра, став дуже стривоженим і боязким. Більшість людей підозрювали, що йому щось відомо про зникнення його матері, а до його угідь тепер наважувалися наближатися ще менше людей, ніж раніше. Його зріст сягав уже більше семи футів, і ніщо не свідчило про те, що він на цьому зупиниться.