Куртіс Уотлі — з невиродженої гілки роду — саме дивився крізь зорову трубу, коли це аркгемці різко звернули зі стежки. Він пояснив юрбі, що, очевидно, ті намагаються дістатися до нижнього схилу гори, з якого було добре видно стежку саме над тим місцем, де зараз розсувались чагарі. Так і сталося — чоловіки піднялися на цей пагорб всього за якусь хвилину після того, як її проминуло невидиме жахіття.

Тоді Веслі Корі, який забрав трубу, вигукнув, що Ермітедж узяв до рук той розпорскувач, що його ніс Райс, і, отже, щось от‑от станеться. Юрба захвилювалася, пригадавши, що саме за допомогою цього розпорскувача незрима потвора повинна була б на мить стати видимою. Двоє чи троє чоловіків заплющили очі, але Куртіс Уотлі знову навів трубу на пагорб і максимально підкрутив різкість. Він побачив, що Райс, який стояв саме на тому схилі гори над потворою і трохи позаду неї, мав чудову нагоду розпилити чудодійний порошок.

Чоловіки, які дивилися без зорової труби, побачили лише біля верхівки гори миттєвий вибух сірої хмари розміром з чималий будинок. Куртіс же, який на той момент тримав прилад, пронизливо вереснувши, впустив його у багнюку, яка на дорозі сягала щиколоток. Він похитнувся і був би впав, якби його не підхопили. А він лише ледь чутно бурмотів:

— Ох, ох, святенький Боже… воно… воно…

На бідолаху посипався шквал запитань, і лише Генрі Вілер здогадався витягти з багна трубу і протерти окуляр. Куртіс же впав у якесь заціпеніння, тож навіть найпростіші відповіді коштували йому величезних зусиль.

— Більше за клуню… все гі з витких канатів… всьо таке на форму їк яйце куряче, лишень більше за всьо на світі, десятки ніг, тагі діжі, гі закриваються, кгди він ступає… ніц твердого — як холодець, всьо з тих поскручуваних витких шнурків… і здоровеннецькі очі на нім… десіть чи дванайціть ротів, ци хоботів стирчат по боках, здорові, як труби від буржуйки, і весь час відкриваються і закриваютьси… сірі самі, а по них пурпурні круги… і Боженьку наш небесний, ті півлиця згори!..

Останнього спогаду, хай би чого він стосувався, бідолаха Куртіс не витримав, зомлівши, перш ніж устиг ще щось сказати. Фред Фарр і Вілл Гатчінз віднесли його на узбіччя і вклали на вологу траву. Тремтячи від страху, Генрі Вілер навів витягнуту з багна трубу на гору, сподіваючись побачити ще щось. Крізь лінзи можна було розібрати три крихітні постаті, що мчали до верхівки гори так швидко, як тільки дозволяв крутосхил. Тільки це — і більш нічого[222]. Тоді всі почули дивний, зовсім нехарактерний для цієї пори року звук, що линув з глибокого видолинку позаду, а може, навіть із підліску Вартового Пагорба. То були крики незліченних дрімлюг, і в їхньому пронизливому хорі вчулися нотки напруги, нотки лиховісного чекання.