Тоді Ерл Сойєр забрав трубу і повідомив, що всі три постаті стоять на самій верхівці гори, на рівні кам’яного вівтаря, проте дещо віддалік. Одна постать, сказав він, здається, піднімає руки над головою з ритмізованими інтервалами; а щойно Сойєр сказав про це, як уся юрба почула віддалік слабкий напівмузикальний звук, наче своїми жестами чоловік супроводжував гучний спів. Мабуть, дивні силуети на цьому віддаленому верхів’ї виглядали безмежно гротескно і неабияк вражали, проте ніхто не був налаштований отримувати від цього видовища естетичну насолоду.

— Думаю, він проказує заклинання, — прошепотів Вілер, вихопивши в Ерла трубу.

Дрімлюги кричали, немов показилися, а ритм їхнього співу був напрочуд уривчастий, геть не синхронний ритуалу, який можна було спостерігати на горі.

І раптом сонце, здавалося, потьмяніло, хоч на небі не виднілося ні хмарки. Це було вельми незвичне явище, яке, очевидно, запримітили всі. Десь під пагорбами наростав гуркіт, цього разу дивно консонуючи із суголосним йому шумом, що линув з небес, де спалахували блискавиці, а зачудована юрба марно визирала хоч найменших ознак бурі. Співи аркгемців тепер можна було чітко розрізнити, а Вілер крізь трубу бачив, як усі вони вже разом здіймають руки під ритмічний наспів. На якійсь віддаленій фермі несамовито завалували пси.

Денне світло все сильніше меркло, тож чоловіки стали здивовано поглядати на обрій. Над гуркітливими пагорбами нависла багряниста пітьма, породжена поглибленням спектру небесної блакиті. Тоді знову спалахнула блискавка, ще яскравіша, ніж раніше, і всі побачили, що кам’яний вівтар на далекій височині наче оповила якась імла. Проте ніхто тоді не дивився у зорову трубу. Дрімлюги не стихали, а вчені хоробро опиралися якійсь незбагненній загрозі, якою, здається, аж сочилося повітря.

І зненацька залунали низькі, хрипкі, пронизливі звуки, яких ніколи не забути тим, хто їх чув. Ці звуки не були породжені людиною, бо людські органи не здатні до таких акустичних збочень. Звук був глухим, наче йшов звідкись з-під землі, проте було чітко чути, що він долинав від кам’яного вівтаря. Власне кажучи, це взагалі не можна було назвати звуками, бо ж їхній несьогосвітній, інфрабасовий тембр промовляв до темних закапелків розуму, і цей жах вловлювався зовсім не вухами; а все ж їх можна було почути, бо вібрації, хоч і ледь вловимо, а проте безсумнівно складалися у слова. Вони були гучними — гучними, як гуркіт і грім, понад якими вони лунали, — але їх не видавала жодна видима істота. І, оскільки уява була схильна приписувати джерело цього звуку світові незримих істот, чоловіки, що, попритискавшись одне до одного, стояли біля підніжжя гори, тепер збилися ще щільніше і заплющили очі, ніби очікуючи вибуху.