Чоловік замовк, тож інший підхопив далі.

— А далі всьо — з телєфона не було ні звуку ні писку. Тишина. Ми, котрі чули, посідали-сми в машини та на фіри і позбирали стільки здорових чоловіків, кілько-сми найшли, десь біля Корі, та й прийшли-смо сюди питати, як буде найліпше робити. Я ж так собі гадаю, шо то кара Господня за беззаконня наші, а хто проти Кари Його устоїть?

Ермітедж збагнув, що настав час діяти, і рішуче заговорив до гурту нерішучих і переляканих селян.

— Треба йти за ним, хлопці, — він намагався говорити якомога впевненіше. — Здається, є шанс з ним упоратися. Ви самі добре знаєте, що ті Уотлі були чаклунами — що ж, ця потвора є виплодком відьомства, і саме такими методами з нею треба боротися. Я бачив щоденник Вілбура Уотлі і вивчав деякі з тих дивних старих книжок, які він читав; здається, мені відоме правильне заклинання, що повинне його відігнати. Звісно ж, ніхто не знає напевне, але можна спробувати. Воно невидиме — і я це знав, — але у цьому далекобійному розпорскувачі є порошок, який змусить його показатися нам на секунду. Випробуємо це згодом. Так, це жахлива істота, але їй далеко до того, що Вілбур планував прикликати у цей світ, якби прожив трохи довше. Ви ніколи не дізнаєтеся, чого вдалось уникнути цьому світові. Зараз нам потрібно здолати лише цю єдину істоту, а вона не може розмножуватись. Проте здатна неабияк нашкодити; тож зараз, не вагаючись, треба її знищити. Ми повинні піти за нею, і для початку рушимо до місця, яке вона щойно зруйнувала. Хай хтось із вас показує дорогу — я не дуже добре знаю місцевість, але, здається, тут можна піти навпростець через поля. Як вам таке?

Чоловіки якусь хвилю перешіптувалися між собою, а тоді Ерл Сойєр тихенько заговорив, вказуючи брудним пальцем крізь пелену дощу, що вже не лив, а радше сіявся.

— Я так мислю, шо до Сета Бішопа буде найхутше през нижній луг, там перебредете по мілкому, вийдете на пасовиско Кер’єра і лісопосадку за ним. Так і вийдете на верхній путівець прямо біля Сета — лишень троха з другого боку.

Ермітедж з Райсом і Морґаном пішли у вказаному напрямку, більшість місцевих повільно рушили назирці. Небо світлішало, гроза, судячи з усього, затихала. Коли Ермітедж випадково повернув не в той бік, Джо Озборн застережливо гукнув його і сам вийшов наперед, щоб показати правильний шлях. Людям потроху додавалося хоробрості й певності в собі, хоча напівморок майже прямовисного лісистого схилу, що лежав наприкінці їхньої короткої дороги і поміж дерев якого вони були змушені дертися вгору, став серйозним випробуванням для щойно набутої ними відваги.