Невже то справді собака? Якщо бути чесним, Стів не поставив би на кін своє життя, стверджуючи це. Не додається ясності навіть тоді, коли він зупиняє кадр. Але те створіння підозріло схоже на силует якоїсь тварини. Приземкуватий тваринний силует. Чорно-білий. Щось там блищить. Можливо, то око чи відблиск світла на зубі. А можливо — пряжка від собачого нашийника. Якби вам захотілося повірити в те, що на цьому розмитому, неясному відеокадрі — собака, значить, нехай буде собака.
А Стіву хочеться… якщо це поверне йому Тайлера, о, він
А потім одна з сов врізається у вікно, з тріском розбиваючи скло, і Стів із криком підстрибує з-за стола.
Уламки скла розлетілися по всьому столу, тюлева завіса випнулася і впустила до кімнати подих холодного грудневого повітря. Посеред гострих осколків лежала сова. Вона била зламаним крилом, ухкала, намагаючись підвести голову, і зловісно дивилася на нього. Стів не відразу зреагував на це, але потім його очі широко розкрилися, і він побачив, що сов насправді більше: вже не три, а вісім чи дев’ять. Явище було вкрай неприродним, і ціла секунда знадобилася йому, щоб збагнути:
В його трахеї щось застрягло.
Стів вхопив себе рукою за горло і спробував почати дихати, але повітря не потрапляло до його легенів. Він міг лише придушено пищати. Його кинуло у холодний піт. Задкуючи до коридору, він наштовхнувся на двері, розвернувся й закрив долонями рот, щоб припинити гіпервентиляцію легенів.
Раптом дім наповнився тріпотінням крил. Воно було повсюди — потужне і зловісне, ніби цілі зграї сов пікірували на дах будинку. А потім гучний хрускіт і — бум-бум — таке враження, що на горищі щось впало на підлогу. Стів хотів скрикнути — й не зміг, йому не вдавалося зробити ані ковтка повітря. Обличчя стало вогняно-червоним, а з очей бризнули сльози.
Половину сходів йому ще вдалося пройти, а потім він просто з’їхав униз, боляче підстрибуючи останніми сходинками і б’ючи головою об поручні. Падіння вдалося дещо пом’якшити, але лікті підігнулися, і Стів ударився щокою об холодну плитку. Щелепу йому прострелив різкий біль, а за ним запаморочлива хвиля нудоти зсудомила усе тіло. З усіх його пор бризнув піт, і лише тоді він зрозумів: ніякої гіпервентиляції легенів не було… щось дійсно застрягло у нього в горлі, перекривши трахею.
Він перекотився через поріг і заповз до їдальні. Шлунок ніби кудись провалився, а стравохід почав без упину смикатися. Конвульсії трусили усе його тіло. Стів крутився, як дзиґа, немовби збирався зробити сальто. Та річ, що застрягла в нього в горлі, таки з нього вийшла — разом з кількома смердючими шматочками блювотиння та шлунковим соком, що важко тхнув затхлістю, і враз прийшло гидотне відчуття, що в його роті було повно волосся. А потім його знову пронизав біль, але цього разу він був нестерпним, і разом із покритими слизом пасмами жовчі Стів виблював клубок неперетравленого волосся продовгувато-овальної форми розміром зі сливу. Цей клубок сковзнув повз язик і впав на підлогу зі звуком, що нагадав плямкання. Нарешті, після довгої паузи, його трахеєю заструменів кисень.