Він зупинився у прочинених скляних дверях, відчувши позив до блювоти від нездоланного запаху смерті. Катаріна з зусиллям зробила кивок головою. Цей кивок скидався на рух тварини, він не мав у собі майже нічого людського. Отже, нарешті вона прийшла до нього додому… ніби відтоді, як минулої п’ятниці він знайшов Тайлера мертвим, якась його частина знала: ця мить настане. Стів відчув потужне імпульсивне бажання підійти до неї, але так само сильним був і страх, який разом із сумнівом струменів із його серця. «Боже мій, Стіве, про що це ти думаєш? Ти, що, насправді бажаєш крізь це пройти?»

Саме так, подумав він, він пройде крізь усе це… адже Катаріна його вітала. Вона припинила шепіт. Вона лише кивнула, вказуючи на людське волосся, яке стало совиним послідом. І коли вона повернулася й пішла до кухні, він покірно почимчикував за нею.

Її босі ноги залишили на кахлях підлоги брудні сліди. «Якби їх дослідити у лабораторії, можна було б знайти мінеральні відкладення та бактерії, яких у цих краях не бачили понад триста років», — подумав Стів.

Дійшовши до кухонних дверей, відьма зупинилася і подивилася на нього. Авжеж, чекає, що він відчинить їй двері. Залізні ланцюги, що обплітали тіло Катаріни, не давали їй змоги зробити це самій. Коли Стів підійшов близько до неї, до цієї нелюдської істоти, йому запаморочилося в голові, ніби він стояв на краєчку провалля… безодні, до якої вона, спокушаючи, підштовхувала його.

Затамувавши подих, він притиснувся до одвірка, просунув руку між нею та дверима повз холодне вікно, крутнув ключ у замку й повернув ручку. Двері з тріском прочинилися, і він їх легенько підштовхнув. Чуючи, як гупає його серце, забрав руку назад…

… і злегка провів нею по її руці.

«О Боже! Я доторкнувся до неї! Трясця, я доторкнувся до неї!»

Йому здалося, що він вже втрачає руку… але нічого не сталося, і він трохи заспокоївся. Відьма безтурботно покрокувала надвір, і Стів пішов за нею. Поділ її сукні тріпотів на холодному вітрі.

Коли вони перетинали газон, він навіть не роззирнувся, щоб переконатися в тому, що їх ніхто не бачить. Він знав, що їх добре видно з вікна на другому поверсі будинку Вандермеєрів, але можна було не сумніватись: сусіди у вікно не виглянуть. На всі обставини цієї справи було явно накладене закляття.

Прямуючи до стайні, Стів раптом зупинився на середині газону. Його розум розсипався на шматки, але якоюсь його частиною він усе ж таки усвідомлював, яким шляхом пішов і куди той шлях заведе. І та частина розуму намагалася спинити його, насилаючи шалений жах, що простягався далеко за межі того, що можна фізично витерпіти. Стів відчув, як щось ніби тріснуло за його очними яблуками. М’язи напружилися. Волосся стало сторч — у буквальному сенсі, й він притиснув стиснуті кулаки собі до рота. Усе, чого він боявся упродовж вісімнадцяти років, виплеснулося зараз кульмінацією тотального жахіття. Він ледве втримувався, щоб не закричати.