Я замислився. Емі й Цимермани, мабуть, уже далеко. Немає жодного сенсу бігти за ними.

— Ґері, вийди й поклич допомогу. Виклич швидку.

— А ти?

— Я знайду того, хто це зробив.

— Я з тобою.

— Ні. Цьому чоловікові потрібна допомога. Лікарська. Негайно.

Фішер відштовхнув мене і рушив коридором.

— Мене це не обходить. Я хочу знати, що там.

— Заради Бога, Ґері.

Я почав обходити Тодда, прямуючи до дверей на вулицю, але той простягнув руку і схопив мене.

— Не пускай його туди самого, — промовив Крейн. — Він загине.

— Тодде, тобі потрібен лікар.

— Іди за ним, — наполягав той. — Я прошу тебе, — на мить його погляд знову став ясним. — Він загине, якщо ти не підеш.

Я завагався.

— Затисни рану руками, — звелів я. — За мить повернуся.

Я побіг до сходів у підвал. Фішер уже спускався.

— Покидьок, — сказав я йому і посвітив ліхтарем, щоб він бачив, куди йде. Він тільки пришвидшив кроки. Сходи були довгі, з поворотом. Під землею тут був цілий поверх, що мене трохи здивувало. В історичній частині міста такі речі траплялися, але тут?

Ми дійшли до кінця й опинилися у великій кімнаті. Ліворуч від сходів були двері, за ними — технічні приміщення, якісь труби, сирість. Праворуч були інші двері — відчинені. Ці були завтовшки сантиметрів сім, броньовані, як на верхньому поверсі. Я посвітив ліхтариком. За дверима лежав коридор, що вів у цілковиту темряву.

Фішер рушив туди, я за ним. Стіни в коридорі були голі, цегляні, цемент у щілинах подекуди розкришився. Проходячи повз щиток з вимикачами, і поклацав ними, але нічого не сталося.

— Ґері, зажди.