Стіни по обидва боки раптом зникли.

— Ґері, зажди.

Тепер мій голос теж звучав інакше. Фішер сповільнив крок, ніби теж усвідомив ці зміни. Справа була не лише у звуках. Стало холодніше. Крик, що лунав попереду, перетворився на задушені, тоненькі схлипування.

Ми рухалися вперед — тепер повільніше, обережніше. Десять метрів. П'ятнадцять. Фішер підняв ліхтарик, повільно обертаючись навколо своєї осі. Промені світла прорізали темряву і танули в ній, не знаходячи кінця.

Почувся крик — слів не розібрати. Ґері рвучко спрямував світло в той бік.

У промінь непевно ступила постать. Маленька дівчинка, ніби висвітлена фарами машини на нічній дорозі. Її волосся було скуйовджене, ніби вона смикала за нього. Пальто — закривавлене й замащене ще чимось темним і клейким. Обличчя дівчинки було залите сльозами, брудне, жили на шиї — такі напружені, що, здавалося, ось-ось порвуться.

— Геть! Геть! — вигукнула вона.

Фішер рушив до неї, а дівчинка почала бити себе кулаками по голові, по обличчю.

— Тобі не можна тут бути!

Фішер простягнув до неї руки.

— Ш-ш, — промовив він. — Усе гаразд. Усе…

Дівчинка рвучко підвела голову і подивилася на Фішера як на примару. Зморгнула. Її голос змінився, став низький, хрипкий.

— А ти, — загарчала вона, — хто в біса такий?

— Усе добре, — повторив Ґері, наближаючись іще на крок. — Усе гаразд. Ми…

Почувся брязкіт, і вдалині зажевріло світло, відтісняючи морок.

Крізь темряву повільно проступили обриси великої, дуже великої зали — завдовжки метрів двадцять п’ять і завширшки десь двадцять. Важко було сказати точніше, бо низку стелю підпирали товсті цегляні колони, що не давали добре роздивитися стіни. В центрі приміщення стояв круглий дерев’яний стіл, навколо нього — дев’ять важких дубових крісел. Перед кожним — скляна кружка, каламутна від пилу. Здавалося, всю цю картину законсервували у вікторіанські часи, чи телепортували прямісінько з Середньовіччя, чи транслювали з бункера на іншій планеті.