Вони спустилися до підвалу, кожний з оберемком жовтих осикових дровин.

Підвал був володінням Генрі Петрі і віддзеркалював його особистість ідеально: три високоефективних світильники висіли в ряд над робочою зоною, кожний прикритий широким металевим рефлектором, що дозволяло світлу з потужною яскравістю падати на стругальний верстат, машинну ножівку, пиляльну раму, токарний верстат, електричну шліфувальну машину. Бен побачив, що Генрі будував пташиний готель, мабуть, щоби встановити його на задньому подвір’ї наступної весни: креслення проєкту, за яким він працював, було акуратно розкладене, і кожен його кут утримувало машинної обробки металеве прес-пап’є. Він робив добротну, хоча й неоригінальну роботу, і тепер її ніколи не буде закінчено. Підлога була акуратно підметена, але приємно ностальгійний запах тирси висів у повітрі.

— Ніякого пуття з цього не буде, — сказав Джиммі.

— Я знаю, — сказав Бен.

— Дрова, — пирхнув Джиммі і дозволив оберемку випасти в себе з рук з дерев’яним гуркотом. Трифутові поліна безладно розкотилися по підлозі, мов цурки. Він видав тонкий, істеричний сміх.

— Джиммі…

Але його сміх, немов зазублинами на рояльній струні, обрізав Бенову спробу заговорити.

— Ми збираємося виступити і дровами з заднього двору Генрі Петрі покінчити з цією скверною. А як щодо ніжок від стільців чи бейсбольних кийків?

— Джиммі, що ми ще можемо зробити?

Джиммі подивився на нього і з видимим зусиллям опанував себе.

— Чисто тобі пошук скарбів, — сказав він. — На сорок кроків увійти на північне пасовище Чарлза Ґріффена і подивитися під великим каменем. Ха. Господи Ісусе. Ми можемо забратися з міста. Ми можемо це зробити.

— Ви хочете втекти? Цього ви хочете?

— Ні. Але це не закінчиться сьогодні, Бене. Це триватиме тижнями, поки ми дістанемо їх усіх, якщо ми взагалі коли-небудь зможемо це зробити. Ви таке витримаєте? Ви зможете робити… робити тисячу разів те, що зробили Сюзен? Витягувати їх із їхніх комірок і затишних, смердючих сховків — коли вони кричать і відбиваються — тільки щоб заганяти їм у грудні порожнини кілки і крушити серця. Ви витримаєте таке хоча б до листопада, не зсунувшись із глузду?

Бен задумався про це і наштовхнувся на глуху стіну: цілковита незбагненність.

— Я не знаю, — сказав він.

— Ну, а як щодо хлопчика? Думаєте, він витримає таке? Він буде, нахер, готовим пацієнтом психушки. А Метт помре. Я вам це гарантую. А що ми робитимемо, коли тут почнуть нюшити копи з поліції штату, щоби з’ясувати, що ж таке в біса в Салимовому Лігві відбувається? Що ми їм скажемо? «Даруйте мені на хвильку, поки я проб’ю кілком цього кровосмока»? Як щодо цього, Бене?