Краще б там залишався біль. Біль, принаймні, він реальний. У роті в нього смакувало смертю, такий дурнуватий борошняний смак зіпсованого яблука. І це все? Так. І це вже досить погано.
Він простягнув двадцятку.
— Ви можете дістати мені пляшку?
— Містере, правила…
— І решту залиште собі, звичайно. Пінти буде якраз достатньо.
— Мені не треба, щоб когось вивернуло в моєму автобусі, містере. За дві години ми будемо в Нью-Йорку. Там ви зможете дістати все, що хочете. Будь-що.
«Я думаю, ви помиляєтеся, друже», — подумав Каллаген. Він знову зазирнув до гаманця, подивитися, що там ще є. Десятка, дві п’ятірки й один долар. Він додав десятку до тієї двадцятки і простягнув їх забинтованою рукою:
— Пінти буде якраз достатньо. І решту залиште собі, звичайно.
Водій перевів погляд з тридцяти доларів на ці темні, запалі очі, і на якусь одну жахливу мить йому здалося, що він веде розмову з живим черепом, з черепом, що якось забув, як усміхатися.
— Тридцять доларів за пінту? Містере, та ви здуріли.
Але він пішов до переду порожнього автобуса, потім повернувся назад. Гроші зникли.
— Тільки дивіться, щоб вас не вивернуло на мене. Мені не треба, щоб когось вивернуло в моєму автобусі.
Каллаген кивнув, неначе зовсім маленький хлопчик, приймаючи заслужену нотацію.
Водій автобуса трохи затримався на ньому поглядом, а тоді вийшов.
Щось дешеве, думав Каллаген. Щось таке, що обпече язика й ошпарить горло. Що-небудь, що прибере цей скрадливий, солодкавий смак… чи принаймні приглушить його, поки він не знайде собі місце, щоб почати пити серйозно. Пити, і пити, і пити…
Потім він подумав, що може зламатися, почати плакати. Ніяких сліз не було. Він почувався дуже висушеним. І цілковито порожнім. Був тільки… цей смак.
Він і далі дивився крізь вікно. На протилежному боці вулиці якийсь підліток сидів на сходах ґанку, поклавши голову собі на руки. Каллаген дивився на нього, аж поки автобус не рушив знову, але хлопець так і не поворухнувся.