Вони обійшли крамницю ззаду, і тим часом як Марк із Беном щулилися плечима під дощем, Джиммі висаджував прикритим курткою ліктем скло в задніх дверях, поки всі вони не змогли залізти всередину.

Повітря там було нездоровим, затхлим, повітрям приміщення, що простояло зачиненим століття, а не кілька днів. Бен зазирнув до торгової зали, але там не було місця, де сховатися. Меблів негусто і жодних ознак того, щоб Стрейкер поповнював свій асортимент.

— Ходіть сюди, — хрипко погукав Джиммі, і Бенові серце стрибнуло в горло.

Джиммі з Марком стояли біля довгого ящика, який Джиммі вже частково відкрив лапастим кінцем свого молотка. Зазирнувши туди, вони побачили бліді пальці й темний рукав.

Не задумуючись, Бен накинувся на ящик. На другому його кінці колупав молотком Джиммі.

— Бене, — сказав Джиммі. — Ви поріжете собі руки. Ви…

Той не чув. Не зважаючи на цвяхи і скабки, він відривав від ящика дошки. Вони запопали його, вони запопали цього слизького ночебродника, і він увіб’є кілок у нього так, як вбив його у Сюзен, ось уже зараз... Він виламав черговий шматок дешевої дерев’яної планки і подивився у мертве, місячно-бліде обличчя Майка Раєрсона.

На якусь мить запала цілковита тиша, а потім вони всі разом видихнули… це було так, немов легенький вітерець прогулявся кімнатою.

— Що маємо тепер робити? — запитав Джиммі.

— Найперше, їхати додому до Марка, — сказав Бен. Тон у нього був пригніченим від розчарування. — Ми знаємо, де він. Ми досі навіть не маємо жодного готового кілка.

Вони абияк поскладали розколоті планки назад.

— Краще дайте мені подивитися ваші руки, — сказав Джиммі. — Вони кровоточать.

— Пізніше, — сказав Бен. — Поїхали.

Вони пішли назад кругом будівлі, всі мовчазні, раді знову опинитися на свіжому повітрі, і Джиммі повів «б’юїк» по Джойнтер-авеню до житлової частини міста, відразу поза мізерним діловим кварталом. Мабуть, до будинку Марка вони прибули раніше, ніж кожному з них хотілося б.

Старий седан отця Каллагена стояв на круговому заїзді Петрі позаду поміркованого субкомпакта «пінто» Маркового батька[287]. Побачивши його, Марк із сипінням втягнув повітря і відвернувся. Обличчя в нього стало як біль білим.

— Я не зможу туди зайти, — пробурмотів він. — Вибачте. Я почекаю в машині.

— Нема за що вибачатися, Марку, — сказав Джиммі.

Він припаркувався, вимкнув двигун і вийшов. Бен якусь хвилину вагався, а потім поклав руку на плече Марку.

— З тобою все буде гаразд?

— Звісно.