— Звідки мені, до дідька, знати? Хто мав можливість зупинитися і все це обдумати?

Вони одночасно усвідомили, що кричать один на одного, стоячи ніс проти носа.

— Егей, — промовив Джиммі. — Егей.

Бен опустив очі:

— Перепрошую…

— Ні, моя вина. Ми в такому шоці... що Барлоу безсумнівно назвав би це кінцем гри.

Джиммі провів п’ятірню крізь своє морквяного кольору волосся і безцільно роззирнувся довкола. Раптом його очі спалахнули на щось поруч із кресленням Петрі, і він підняв ту річ. Це був чорний восковий олівець.

— Можливо, це найкращий спосіб, — сказав він.

— Що?

— Ви залишайтесь тут, Бене. Починайте виточувати кілки. Якщо ми хочемо це зробити, потрібен науковий підхід. Ви — виробничий відділ. Ми з Марком будемо дослідницьким. Ми прочешемо місто, шукатимемо їх. Ми їх знайдемо, авжеж, точно як знайшли Майка. Я зможу відзначати місцини цим восковим олівцем. Потім, завтра, кілки.

— А чи не побачать вони ці позначки і кудись переберуться?

— Я так не думаю. Місіс Ґлік не була схожа на таку, що дуже добре бачить взаємозв’язки. Я думаю, вони діють більше інстинктивно, ніж по-справжньому мислячи. З часом вони можуть порозумнішати, почати ховатися краще, але попервах, я гадаю, це буде, як розстрілювати рибу в діжці.

— Чому б не поїхати мені?

— Тому що я знаю це місто, а місто знає мене — як воно знало ще мого батька. Живі в Лігві сьогодні ховаються по своїх домівках. Якщо прийдете ви, вам не відчинять. Якщо я постукаю, більшість із них мене впустять. Я знаю деякі схованки. Я знаю, де халабудяться п’яндилиги на Мочарах і куди ведуть лісовозні дороги. Ви — ні. Ви зумієте впоратися з токарним верстатом?

— Так.

Звісно, Джиммі мав рацію. Але відчуття полегшення від того, що він не мусить виходити і бачити їхні обличчя, принесло йому почуття провини.

— Гаразд. Починаймо. Вже за полудень перейшло.

Бен відвернувся до токарного верстата, та потім зупинився.

— Якщо хочете, зачекайте з пів години, я дам вам із собою, либонь, пів дюжини кілків.