І раптом у його мозку виникла картина більярдного столу, обкутаного проти пилу великим шматком полі­етилену, разом з озвученням, закадровим голосом, який промовляє:

«Насправді мені б варто було його продати, поки сукно не запліснявіло — Ед Крейґ каже, що воно може запліснявіти — але ж це був стіл Ралфа…»

Джиммі розплющив очі і промовив:

— Я знаю, де він. Я знаю, де Барлоу. Він у підвалі пансіону Єви Міллер.

І це було істинно так, Джиммі це знав. У його мозку це вбачалося беззаперечно правдивим.

Очі Марка яскраво спалахнули.

— Їдьмо туди.

— Постривай.

Джиммі пішов до телефону, знайшов у довіднику номер Єви і притьмом його набрав. Пішли гудки без відповіді. Десять гудків, одинадцять, дюжина. Він поклав слухавку назад на важелі, зляканий. У Єви було щонайменше десятеро пожильців, багато з них старі люди, на пенсії. Там завжди хоч хтось та й був. Завжди дотепер.

Джиммі поглянув собі на годинник. Було чверть по третій і час збігав, збігав…

— Їдьмо, — сказав він.

— А як щодо Бена?

Джиммі мовив нерадісно:

— Ми не можемо зателефонувати. Лінія пошкоджена в твоєму домі. Якщо ми поїдемо прямо до Єви, залишиться ще вдосталь денного світла, якщо ми помилилися. Якщо ж ми праві, ми поїдемо, заберемо Бена і зупинимо нахер його дзиґар.

— Зараз, я тільки футболку на себе надіну, — сказав Марк і побіг по коридору до ванної.

  41

Бенів «сітроен» так і стояв на Євиній парковці, тепер обліплений мокрим листям в’язів, які притіняли цей квадрат гравію. Піднявся вітер, але дощ припинився. Вивіска «Номери Єви» гойдалася і скрипіла у цьому сірому пообідді. Будівлю оповивала якась моторошна, очікувального характеру тиша, Джиммі подумки відзначив певну схожість, і в нього похололо серце. Тут було точно так, як у Домі Марстена. Він загадався, чи хтось коли-небудь покінчав тут життя самогубством. Єва мала би знати, але він не думав, що Єва щось розкаже… більше ні.

— Це було би ідеально, — промовив він уголос. — Оселитися в місцевому пансіоні, а потім оточити себе своїми дітьми.