Бен вгатив по верхівці кілка молотком, і Барлоу закричав знову. Одна з його рук, холодна як могила, вхопилась за ліву руку Бена, якою той стискав кілок.
Бен навернувся в труну, його коліна вперлися в коліна Барлоу. Він уп’явся очима в це одержиме болем і ненавистю обличчя.
— Ось тобі, сучий ти сину, — ридав Бен. — Ось тобі, п’явко. Ось тобі, на.
Він знову вгатив молотком. Кров бризнула вгору холодним фонтаном, на мить осліпивши Бена. Голова Барлоу метлялася з боку в бік на атласній подушці.
Бен гатив молотком знову й знову. Кров ринула з ніздрів Барлоу. Його тіло почало тіпатися в труні, як загарпунена риба. Його пазуристі пальці дряпали щоки Бена, залишаючи на шкірі довгі борозни.
Бен вгатив молотком по кілку ще раз, і кров, що вихлюпувалася з грудей Барлоу, стала чорною.
Потім — розкладання.
Воно відбулося протягом двох секунд, занадто швидко, щоби повірити в це коли-небудь при денному світлі в наступні роки, проте достатньо повільно, щоби знову і знову повертатись у кошмарах з жахливою повільністю покадрового показу.
Шкіра пожовкла, пошерхла, побугрилася, як старий брезент. Очі вицвіли, затягнулися білою плівкою, провалилися. Волосся посивіло й відпало купкою пір’я. Тіло всередині темного костюма зсохлося і стухало. Рот роззявлявся ширше й ширше, губи відтягувалися, дійшовши до носа, і зникли в оральному кільці випнутих зубів. Нігті почорніли і злущувалися, поки там не залишились тільки кістки, унизані перстнями, які цокотіли й клацали, неначе кастаньєти. Пил пухкав крізь волокна лляної сорочки. Лиса, зморщена голова перетворилась на череп. Штани, за відсутністю того, що їх наповнювало, опали до мітлищ, вбраних у чорний шовк. На якусь мить ніби гидотно жваве городнє опудало засмикалося під ним, і Бен виплигнув з труни з задавленим криком жаху. Але неможливо було відірвати погляду від останніх метаморфоз Барлоу; це гіпнотизувало. Череп, позбавлений плоті, шарпався з боку на бік на атласній подушці. Гола щелепова кістка відкривалася в беззвучному крику, для підтримки якого вже не існувало голосових зв’язок. Скелетні пальці клацали, танцюючи у темному повітрі маріонетками.
Запахи вдаряли Бену в ніс та й зникали, кожен маленьким, легеньким пхиком: газу; гниття, жахливого і тілистого; уїдливого пилу; пліснявого бібліотечного духу; потім нічого. Ті вигинисті, протестуючі кісточки-пальці розпалися й розсипалися, як олівці. Носова порожнина черепа поширшала і з’єдналася з ротовою порожниною. Пусті очниці ширшали в безплотному виразі здивування і жаху, зустрілися, і їх не стало. Череп осипався досередини себе, як старовинна ваза епохи Мін[295]. Одяг влігся пласко і став нейтральним, як брудна білизна перед пранням.