— Я не відповідаю за великого капатаса, — пробурмотів лікар, відходячи.

Лікар подався сходами нагору, до кімнати Чарлза Ґулда, але в останній момент завагався і, знизавши перекошеними плечима, відступив від дверей та почав поспішно скрадатись «корредором» у пошуках «камеристи» пані Ґулд.

Леонарда сказала йому, що сеньйора ще не вставала. Сеньйора доручила їй потурбуватися про доньок того італійця-посадеро. Вона, Леонарда, поклала їх у ліжко у власній кімнаті. Білява дівчинка поплакала-поплакала, та й заснула, а чорнява — старша — так і не зімкнула очей. Вона сиділа в ліжку, підтягнувши простирадла собі просто до підборіддя, і незмигно дивилась перед собою, мов маленька відьма. Леонарда не схвалювала того, що в будинок впустили дітей Віоли. Вона пояснила свої почуття байдужим тоном, і таким самим тоном поцікавилася, чи вмерла вже їхня мати. Щодо сеньйори, то вона, певно, спить. Відколи вона пішла до своєї кімнати, провівши донью Антонію з її вмирущим батьком, з-за дверей не долинало ні звуку.

Лікар, отямившись від глибокої задуми, різко попросив її негайно поклúкати господиню. Він пошкутильгав чекати на пані Ґулд до «сали». Був дуже стомлений, але надто схвильований, щоб сідати. У цій великій тепер порожній вітальні, у якій його зів’яла душа відсвіжилась по багатьох посушливих роках, а його ізгойський дух мовчки приймав терпимість багатьох побіжних поглядів, він блукав тепер навмання поміж стільців та столів, аж поки бистрим кроком не ввійшла пані Ґулд, загорнута в ранковий капот.

— Ви знаєте, що я не схвалював відправку срібла, — відразу почав лікар, ніби роблячи передмову до розповіді про свої нічні пригоди разом з капітаном Мітчеллом, головним інженером та старим Віолою у штабі Сотільйо. Лікар мав своє особливе бачення цієї політичної кризи, і вивезення срібла здавалося йому кроком нерозважним та приреченим на невдачу. Це те саме, якби генерал напередодні битви з якихось неясних міркувань відіслав геть найкращу частину своїх військ. Зливки можна ж було десь так заховати, щоб їх легко було дістати в разі потреби запобігти небезпекам, які загрожуватимуть Ґулдовій концесії. Але адміністрадóр діяв так, ніби величезний вплив і процвітання копальні тримаються на чесних методах, на розумінні корисності. А нічого подібного. Уживався єдино можливий метод. Усі ці роки Ґулдова концесія відкуповувалась, аби йти своїм шляхом. Паскудний то був процес. Він, Моніґем, цілком розумів, що Чарлза Ґулда від цього нудило і що він зійшов з давньої стежки, аби підтримати безнадійну спробу реформ. Лікар не вірив у можливість реформ у Костаґуані. І тепер копальня знову повернулась на давню стежку в іще гірших умовах, бо віднині їй доведеться мати справу не лише з жадібністю, викликаною її багатствами, а й з обуренням, пробудженим її спробою звільнитися з пут корупції. Це — розплата за поразку. Лікаря непокоїло те, що Чарлз Ґулд, на його думку, проявив слабкість у вирішальний момент, коли єдиним шансом на порятунок було просте повернення до старих методів. Слабкістю було прислухатися до зухвалого плану Деку.