Але на довершення жорстокості доктора Моніґема покинули місяцями повільно гнити в темряві камери, як у могилі. Без сумніву, сподівалися, що це його доконає і не треба буде завдавати собі клопотів зі стратою, але доктор Моніґем мав залізне здоров’я. А от Ґусман Бенто помер, і не від ножа, всадженого змовником, а від апоплексичного удару, і доктора Моніґема поспішно звільнили. З нього зняли кайдани при світлі свічки, від якого після місяців мороку в нього так заболіли очі, аж він мусив затулити лице руками. Його підвели. Серце його шалено калатало від страху перед свободою. Коли він спробував ступити кілька кроків, то через страшенну слабкість у ногах заточився і впав. У руки йому втулили дві палиці й виштовхнули з коридору. Сутеніло, у вікнах офіцерських казарм довкола внутрішнього подвір’я вже мерехтіли свічки, а присмеркове небо вразило його своїм неосяжним приголомшливим блиском. З його голих кістлявих плечей звисало тонке пончо, лахміття, що залишилось від штанів, сягало лише до колін, відросле за вісімнадцять місяців волосся звисало брудними сивими космаками над гострими вилицями. Коли він плентався повз двері вартівні, один із солдатів, які ліниво підпирали плечима стіну знадвору, підскочив до нього з дивним сміхом, піддавшись якомусь неясному імпульсу, і насунув йому на голову подертого старого солом’яного бриля. Доктор Моніґем похитнувся, але рушив далі. Він виставляв уперед одну палицю, тоді одну покалічену ногу, тоді другу палицю, друга нога заледве трохи підтягалась, волочачись по землі, наче й узагалі не могла ворушитися, і ті його ноги під обвислими полами пончо здавались не товщими за дві палиці, на які він опирався. Невпинний дрож стрясав його зігнуте тіло, змучені ноги та руки, костисту голову, конічну подерту тулію сомбреро, широкі пласкі криси якого лежали в нього на плечах.

За таких-от обставин і в такому-от убранні доктор Моніґем прямував назустріч свободі. І здавалося, що ці обставини нерозривно прив’язали його до Костаґуани, ніби якась жахлива процедура натуралізації, що глибоко занурила його в національне життя, набагато глибше, ніж це могли б зробити більший чи менший успіх та пошанування. З його європеїзмом покінчено, адже доктор Моніґем сам склав ідеалістичне уявлення про свою ганьбу. То було уявлення, напрочуд підходяще і відповідне для офіцера та джентльмена. Перш ніж податись до Костаґуани, доктор Моніґем був хірургом в одному з піхотних полків Її Величності. І в тому своєму уявленні він оминав увагою фізіологічні факти й розумні аргументи, а проте воно не було зовсім безглузде. Воно було просте. Правило поведінки, що ґрунтується переважно на суворих обмеженнях, — неодмінно просте. Погляд доктора Моніґема на те, як йому належить діяти, був суворим: то був погляд ідеалістичний настільки, що становив надумане перебільшення достеменного почуття. Це також був, за своєю силою, вагою і впертістю, погляд надзвичайно відданої натури.