— Послухайте, падре. Сам факт, що ті нечúсті на руку макаки з Сулако намагаються виторгувати ціну моєї честі, доводить, що сеньйор дон Карлос та всі в «касі» Ґулдів — цілі й неушкоджені. Щодо моєї честі, то вона — також ціла й неушкоджена, як відомо кожному чоловікові, жінці й дитині. Але негри-ліберали, які зненацька захопили місто, цього не знають. Bueno. Хай собі сидять і чекають. Поки вони чекають, шкоди від них жодної.

І до нього знову повернулась душевна рівновага. Повернулась легко, бо, хай там що станеться, а свою честь старого офіцера Паеса він збереже. Він пообіцяв Чарлзові Ґулду, що в разі наближення військової сили захищатиме ущелину сáме стільки часу, аби встигнути «за наукою» підірвати все підприємство, всі будівлі та майстерні копальні за допомогою великої кількості динаміту, аби загатити головний тунель уламками, зруйнувати дороги, висадити в повітря греблю, розтрощити славетну Ґулдову концесію на друзки, які б злетіли ввись над нажаханим світом. Копальня тримала Чарлза Ґулда такою самою мертвою хваткою, як і його батька. Проте ця гранична рішучість видавалась донові Пепе найприроднішою річчю у світі. Заходи дон Карлос уживав розсудливі. Усе було підготовано завбачливо і продумано до дрібниць. І дон Пепе умиротворено поклав згорнуті руки на ефес своєї шаблі й кивнув священникові. Від хвилювання отець Роман сипонув понюшку з пригорщі собі в обличчя й увесь замурзаний тютюном, з вибалушеними очима і не при собі вибрався з гамака та й заходúв туди-сюди, виявляючи свої почуття вигуками.

Дон Пепе пригладив свої сиві обвислі вуса, тонкі кінчики яких звисали значно нижче за чітко окреслену лінію його підборіддя, і промовив зі свідомою гордістю за свою репутацію:

— Отож, падре, я не знаю, щó трапиться. Але знаю, що, поки я тут, дон Карлос може говорити з цією макакою, Педріто Монтеро, і погрожувати йому знищенням копальні з цілковитою впевненістю, а той сприйме це серйозно. Бо люди мене знають.

Він трохи нервово засовав у губах сигару і повів далі:

— Але ці балачки — добрі для políticos. Я — чоловік військовий. Я не знаю, щó може статись. Зате знаю, щó треба зробити, — копальня має вирушити маршем до міста з гвинтівками, сокирами, ножами, прив’язаними до палиць, — por Dios. Ось що треба зробити. Лише…

Його згорнуті на ефесі руки сіпнулися. Сигара швидше засовалась у куточку вуст.

— І хто ж поведе колону, якщо не я? На жаль — зауважте — я дав слово честі дону Карлосові не дозволити, аби копальня потрапила до рук цим злодіям. На війні — ви це знаєте, падре, — вислід битв — непевний, а кого ж я можу залишити тут замість себе на випадок поразки? Вибухівка готова. Але щоб провести підготовані підривні роботи, потрібна людина бездоганно чесна, розумна, розсудлива, відважна. Хтось, кому я зможу довірити свою честь, як самому собі. Приміром, ще один старий офіцер Паеса. Або… або… можливо, стане у пригоді один зі старих капеланів Паеса.