У такій-от манері він раптом заявив, що найвищий вияв демократії — автократія цезарського зразка: імперське правління, що ґрунтується на прямих народних виборах. Автократія — консервативна. Сильна. Визнає законні потреби демократії, яка вимагає рангів, титулів та відзнак. Вони мають осипáти заслужених людей. Автократія — це мир. Вона прогресивна. Вона забезпечує країні процвітання. Педріто Монтеро понесло. Погляньте, що зробила для Франції Друга імперія. То був режим, який радо вшановував людей на зразок дона Карлоса. Друга імперія пала, але тому, що її очільник був без того воєнного генія, який підніс генерала Монтеро на вершину слави й визнання. Педріто рвучко підняв руку, аби увиразнити думку про вершину, про славу.

— Ми розмовлятимемо ще багато разів. Маємо дійти повного порозуміння, доне Карлосе! — вигукнув він дружнім тоном.

Республіканство зробило свою справу. Імперська демократія — ось державний устрій майбутнього. Розкриваючи свої карти, Педріто-guerrillero навмисно стишив голос. Людина, нагороджена своїми співгромадянами шанобливим прізвиськом El Rey de Sulaco, може лише дістати повне визнання з боку імперської демократії як видатний керівник промисловості й авторитетний радник, чиє народне прозвання невдовзі буде замінене соліднішим титулом.

— Га, доне Карлосе? Ну! Що ви скажете? Conde de Sulaco[206]… Га?.. Або маркіз…

Він осікся. З Пласи віяло прохолодою, кавалерійський патруль об’їжджав коло за колом, не заглиблюючись у вулиці, де з відчинених дверей пульперій лунали крики та бренькання гітар. Наказ велів не перешкоджати розвагам населення. А понад дахами, за вертикальними лініями соборних веж, загороджував широчінь присмеркового блакитного неба перед вікнами Інтенденсії сніговий купол Іґероти. По якомусь часі Педріто Монтеро, засунувши руку за пазуху свого сюртука, з гідністю повільно схилив голову. Аудієнція була закінчена.

Виходячи з Інтенденсії, Чарлз Ґулд провів рукою по чолі, ніби щоб розвіяти млу гнітючого сну, гротескна сумбурність якого залишає по собі невловне відчуття смертельної небезпеки та отупіння. У коридорах та на сходах старовинного палацу тинялися зухвалі вояки Монтеро, курячи й заступаючи дорогу; по всій будівлі лунав брязкіт шабель та острог. У головній галереї очікували три мовчазні групи цивільних у стриманих чорних костюмах: по-офіційному настроєні й безпорадні, вони трохи позбивались докупи, кожна група — окремо, ніби за виконанням громадського обов’язку їх охопило бажання уникнути сторонніх поглядів. Це були делегації, що чекали на аудієнцію. В одній — від Провінційної асамблеї, неспокійнішій і стурбованішій за загальним настроєм, — вирізнялось велике обличчя дона Хусте Лопеса, м’яке і біле, з набряклими повіками, оповите непроникною урочистістю, немов густою хмарою. Голова Провінційної асамблеї, який відважно прибув рятувати рештки парламентаризму (за англійською моделлю), з почуттям власної гідності відвів очі від адміністрадóра копальні Сан-Томе, мовчки дорікаючи тому за брак віри в цей єдиний спасенний принцип.