— У скарбах є щось таке, що в’їдається людині в душу. Вона молитиметься і блюзнірствуватиме, а проте не покине пошуків, і прокляне той день, коли почула про скарб, і не помітить, коли прийде її остання хвилина, все ще вірячи, що до скарбу рукою сягнути. Бачитиме його щоразу, коли заплющуватиме очі. Не забуде про нього до смерті… і навіть потім… Лікарю, чи ви коли чули про нещасних ґрінґо з Асуери, які не можуть померти? Ха-ха! Це моряки, як і я. Годі відкараскатись від скарбу, який одного разу в'ївся тобі в душу.

— Ну ви й чортяка, капатасе. Це дуже схоже на правду.

Ностромо стис йому руку.

— Це гірше, ніж спрага в морі чи голод у велелюдному місті. Знаєте, як воно є? Людина, одержима скарбом, терпітиме більші муки, ніж ті, яких зазнав цей заляканий бідолаха, не наділений фантазією. Геть не наділений! Геть! На відміну від мене. Я без жодних тортур сплів би для Сотільйо якусь несвітську байку.

Він шалено розреготався й обернувся у дверях на тіло покійного сеньйора Гірша, видовжену темну пляму в напівпрозорій сутіні кімнати між двома високими прямокутниками вікон, змережаними зірками.

— Ти, боягузе! — гукнув він. — За тебе помщуся я — Ностромо. Геть з дороги, лікарю! Відійдіть — а інакше, присягаюся стражденною душею жінки, яка вмерла без сповіді, я задушу вас власними руками.

Він збіг сходами вниз, у чорний прокурений вестибюль. Приголомшено крекнувши, доктор Моніґем відчайдушно кинувся в погоню. На нижніх обвуглених сходинках він так сильно гепнувся долілиць, що міг би й знепритомніти, якби його голова не настільки була перейнята місією любові й самопосвяти. Вмить підхопився, ошелешений, тремтячий, з дивним враженням, що земна куля поночі врíзалась йому в голову. Але це ніяк не могло зупинити тіло доктора Моніґема, одержиме екзальтацією самопожертви, раціональною екзальтацією, що поривала його не проґавити жодної сприятливої нагоди на своєму шляху. Він стрімголов побіг, похитуючись і розмахуючи руками, наче вітряк, аби втримати рівновагу на своїх понівечених ногах. Загубив капелюха, за спиною в нього маяли фалди пальта. Він не збирався випускати з поля зору незамінну людину. Але минуло немало часу, і митниця лишилась далеко за спиною, коли йому нарешті вдалося схопити Ностромо ззаду за руку — грубо, ледь зводячи дух.

— Стійте! Ви збожеволіли?

Капатас уже йшов неспішно, понурившись, ніби його ходу сповільнила втома від власної нерішучості.

— Що з вами? А! Я й забув, що я вам навіщось потрібен. І так завжди. Siempre[217] Ностромо.

— Що ви мали на увазі, коли казали, що задушите мене? — задихаючись запитав лікар.