— Власне, чому б і ні? — сардонічно відгукнувся луною він. — Тоді заради вашої безпеки вам треба вбити мене на місці. Я захищатимусь. Але ви також маєте знати, що я ходжу без зброї.

— Por Dios! — із запалом вигукнув капатас. — Усі ви, достойні панове, однаковісінькі. Усі — небезпечні. Усі — зрадники бідноти, яку маєте за псів.

— Ви не розумієте, — повільно почав лікар.

— Я розумію вас усіх! — закричав його співрозмовник, зробивши різкий жест, так само прихований від лікаревих очей сутінню, як і недвижне тіло покійного сеньйора Гірша. — Бідняк у вашому колі має стерегтися. Кажу ж, вам нема діла до тих, хто вам служить. Подивіться на мене! Після всіх цих років я раптом опиняюся тут у становищі одного з оцих барбосів, які гавкають надворі, — ні будки не маю, ні сухої кістки, щоб погризти. Caramba! — Але його гнів змінився на зневажливу об’єктивність: — Звичайно, — повів він далі вже спокійно, — я не припускаю, що ви поквапитеся виказати мене, приміром, Сотільйо. Не про це мова. А про те, що я — ніщо! Раптом… — Він махнув рукою донизу. — Ніщо для всіх і кожного, — повторив він.

Лікар відітхнув.

— Послухайте, капатасе, — сказав він, майже приязно торкнувшись рукою плеча Ностромо. — Хочу сказати вам дуже просту річ. Ви у безпеці, бо ви — необхідні. Я не викажу вас нізащо у світі, бо ви мені потрібні.

У темряві Ностромо закусив губу. Про це він уже наслýхався. І знав, щó це означає. З нього досить. Але зараз він має шануватись, подумав він. А ще він подумав, що було б необачно розставатися зі своїм візаві у гніві. Хоча лікар і був визнаним цілителем, але мав серед мешканців Сулако репутацію чоловіка лихого. Ця опінія ґрунтувалась на його дивній зовнішності та брутально-іронічній манері триматись — зримих, намацальних і неспростовних доказах лихої вдачі лікаря. А Ностромо був з народу. Тож лише недовірливо гмикнув.

— Попросту кажучи, без вас не обійтися, — вів далі лікар. — У ваших силах врятувати це місто і… всіх від нищівної захланності людей, які…

— Ні, сеньйоре, — понуро відказав Ностромо. — Не в моїх силах повернути срібло, бо ви віддасте його Сотільйо, чи Педріто, чи Ґамачо. Хіба я знаю?

— Ніхто не очікує від вас неможливого, — була відповідь.

— Ви самі сказали — ніхто, — пробурмотів Ностромо похмурим тоном, у якому звучала погроза.

Але доктор Моніґем, сповнений надій, не звернув уваги на ці загадкові слова та погрозливий тон. Очі їхні, звиклі до темряви, уже чіткіше розрізняли постать покійного сеньйора Гірша, аж їм здалося, що вона наблизилась. І лікар, стишивши голос, виклав свій план, ніби боячись, що його можуть підслýхати.