Крок за кроком Ностромо підходив до Albergo d’Italia Una, де ще ніколи на його пам’яті не було так темно, так тихо. Двері, зовсім чорні на тлі блідої стіни, були відчинені навстіж, як він і залишив їх двадцять чотири години тому, коли йому нíчого було приховувати від світу. Тепер він стояв перед ними нерішучий, наче втікач, наче зраджений. Злидні, незгоди, голодна смерть! Де він чув ці слова? Гнів умирущої жінки напророчив йому, нерозумному, таку долю. Схоже, дуже скоро це справдиться. І леперо сміятимуться, сказала вона. Так, вони сміятимуться, коли довідаються, що капатас карґадорів — під владою божевільного лікаря, котрий лише кілька років тому, як вони пригадують, купував за мідяки бідняцький харч у ятці на Пласі, — мов один із них.

Цієї миті в голові Ностромо промайнула думка знайти капітана Мітчелла. Він зиркнув на пристань і побачив маленькі проблиски в будівлі ОПСК. Світло вікон його не вабило. Два освітлені вікна заманили його в порожню митницю лише для того, щоб він потрапив у пазурі лікаря. Ні! Сьогодні вночі він уже не наблизиться до освітлених вікон. Там капітан Мітчелл. Хіба ж йому можна щось розповісти? Лікар усе з нього витягне, мов з малої дитини.

На порозі Ностромо півголосом покликав:

— Джорджо!

Ніхто не відповів. Він увійшов.

— Ola! viejo! Де ти?.. — У непроглядній темряві йому аж у голові запаморочилось від враження, що потемки кухні — такі самі безмежні, як і затока Пласідо, а долівка провалюється кудись, мов тонучий баркас. — Ola! viejo! — затинаючись повторив він, нетвердо тримаючись на ногах. Простягнув руку, щоб знайти опору, і намацав стіл. Ступивши крок уперед, він посунув руку і намацав пальцями коробку сірників. Йому здалося, що він почув тихе зітхання. Якусь мить він прислухáвся, тоді тремтячими руками спробував черкнути сірником.

Крихітна дерев’яна скіпка сліпучо спалахнула в його пучках, піднесених над примруженими очима. Ясне світло впало на сиву лев’ячу голову старого Джорджо навпроти чорного коминка — й освітило його, похиленого вперед на стільці, із застиглим поглядом, нерухомого серед густої навислої темені, — ноги схрещені, щока підперта рукою, в кутику рота — порожня люлька. Здалося, що минули години, перш ніж старий Віола таки повернув обличчя, і в ту саму мить сірник згас і старий щез, огорнутий темрявою, наче стіни й дах спорожнілого будинку в моторошній тиші обвалились на його сиву голову.

Ностромо почув, як Джорджо заворушився і збайдужіло промовив:

— Мабуть, приверзлося.

— Ні, — тихо відповів капатас. — Не приверзлося, старий.