— Що я мав на увазі? А те, що сам сатана прислав вас із цього міста боягузів та балакунів мені назустріч цієї ночі — найчорнішої ночі в моєму житті.
Під зоряним небом забовваніла будівля
— Священники кажуть, що він — спокусник, хіба ні? — додав він крізь зуби.
— Чоловіче добрий, ви верзете казна-що. Диявол тут ні до чого. Ані місто, що його ви можете називати, як вам завгодно. Але дон Карлос Ґулд — не боягуз і не пустомеля. Ви це визнаєте? — Він зачекав. — Ну?
— Можу я побачитися з доном Карлосом?
— Сили небесні! Ні! Навіщо? Заради чого? — схвильовано вигукнув лікар. — Запевняю вас, це божевілля. Я в жодному разі не дозволю вам іти до міста.
— Мені треба.
— Не треба вам! — люто просичав лікар, майже не тямлячи себе від страху, що цей чоловік покладе кінець його, доктора Моніґема, корисності через якусь дурну примху. — Кажу вам, не робіть цього. Я радше…
Йому забракло слів, і він замовк, почуваючись виснаженим, безсилим, тримаючись за рукав Ностромо лише для того, щоб не впасти після біганини.
— Мене зраджено! — прошепотів Ностромо сам до себе, а лікар, почувши останнє слово, з усієї сили намагався говорити спокійно.
— Сáме це з вами й трапиться. Вас буде зраджено.
З млосним страхом він подумав, що Ностромо — чоловік відомий, і його неодмінно впізнáють. Немає сумніву, що будинок сеньйора адміністрадóра оточений шпигунами. І навіть слугам «каси» не можна довіряти.
— Посудіть самі, капатасе… — почав він вагомо. — З чого ви смієтеся?
— Я сміюся, бо якби хтось, кому не до душі моя присутність у місті, — розумієте, сеньйоре лікарю, — якби хтось видав мене в руки, приміром, Педріто, то я зумів би й з ним заприятелювати. Це правда. Що ви про це думаєте?
— Ви — людина безмежних здібностей, капатасе, — понуро відказав доктор Моніґем. — Визна
— Бідні мої карґадори! — пробурмотів Ностромо. — Зраджені! Зраджені!