Він швидко та з шаленим захватом спакував свою скромну валізу і з насолодою, в якомусь сп’янінні простежив, як її виносять повз старого воротаря з брами «каси» Ґулдів, а потім, з наближенням заповітної години, трохи боком сидів самотою у великому ландо, запряженому білими мулами, і просто-таки ядуче зиркав довкола, намагаючись опанувати себе, аж урешті з парою нових рукавичок у лівиці рушив до гавані.

Серцю його стало так тісно у грудях, коли він побачив Ґулдів на палубі «Гермеса», що замість привітатися він лише пробурмотів кілька випадкових слів. Їдучи назад до міста, всі троє мовчали. А на патіо лікар, уже природнішим голосом, сказав:

— Зараз я вас залишу. Зазирну завтра, можна?

— Приходьте на ланч, дорогий докторе Моніґем, і приходьте зарані, — відповіла, обернувшись перед сходами і подивившись на нього, пані Ґулд у своїй дорожній сукні й зі спущеною вуаллю, а Мадонна на верхньому майданчику в блакитних шатах і з дитям на руках ніби запрошувала її додому з жалісливою ніжністю.

— Не сподівайтеся застати мене вдома, — попередив його Чарлз Ґулд. — Рано-вранці я виїду до копальні.

Після ланчу донья Емілія і сеньйор доктор повільно вийшли з патіо через внутрішню браму. Перед ними розкинувся великий сад «каси» Ґулдів, обнесений високим муром, та червоні схили сусідніх черепичних дахів; під деревами лежали густі тіні, а газони були залиті сонцем. Сад обступали три ряди старих помаранчевих дерев. Тут і там виднілись босі смагляві садівники в білосніжних сорочках та широких calzoneras, вони сиділи навпочіпки біля клумб, снували між деревами, тягли по гравію доріжок каучукові шланги, і тонкі струмені води схрещувались між собою граційними дугами та іскрились на сонці, тихенько лопотячи по кущах і розсипаючи діамантові бризки по траві.

Донья Емілія, підтримуючи шлейф світлої сукні, йшла біля доктора Моніґема, вбраного у довгий чорний сюртук та бездоганно чисту манишку зі строгою чорною краваткою-метеликом. Під купою тінистих дерев були розставлені маленькі столики та плетені з лози крісла, і пані Ґулд сіла в одне з них, низьке і широке.

— Ще не йдіть, — сказала вона докторові Моніґему, хоч той і так не годен був зрушити з місця. Втиснувши підборіддя між ріжками свого комірця, він тайкома пожирав її очима, які, на щастя, були круглі та незворушні, мов мармурові кульки, і не могли виражати його почуття. Знаки часу на обличчі цієї жінки, крихкість і втома, що відбивалися в очах і осіли на скронях «Невтомної сеньйори» (як багато років тому захоплено називав її зазвичай дон Пепе), пробуджували в ньому жаль і зворушували мало не до сліз.