Світання, що зажевріло з-за гір, відбилось у його незмигних очах. Безхмарним небом розлилася заграва, і з-за шпилів кряжа у всій своїй красі показалося сонце. Уся гладінь великої затоки заблискотіла довкола човна, і в оцій пишноті нещадної самотності Деку знову уявилась тиша, туго напнута, мов тонка темна мотузка.

Очі його вдивлялись у цю візію, поки він неквапливо пересідав з банки на край борту. Вдивлялись невідривно, а тимчасом він, мацнувши по поясу, відстебнув клапан кобури, витяг револьвер, звів курок, витяг руку вперед, націлив цівку в груди, натис на спусковий гачок і з судомним зусиллям віджбурнув ще димучу зброю геть. Вдивлялись і тоді, коли він повалився долілиць і припав грудьми до борту, вчепившись правицею в банку. Вдивлялись…

— Скінчено, — насилу вимовив він, уже захлинаючись кров’ю. Останньою його думкою було: «Хотів би я знати, як помер той капатас». Негнучкі пальці розціпились, і коханий Антонії Авельянос повалився за борт, так і не почувши, як луснула мотузка тиші серед пустельної затоки Пласідо, мерехтлива гладінь якої і не колихнулась через падіння його тіла.

Жертва розчарування і втоми, які є відплатою за інтелектуальну відвагу, блискучий дон Мартін Деку зник без сліду — обтяжений срібними зливками із Сан-Томе, поглинутий безмежною байдужістю всього сущого. Його невиспана зіщулена постать уже не чувала над сріблом Сан-Томе, і певний час добрі та злі духи, які ширяють поблизу кожного захованого скарбу на землі, могли б подумати, що про цей-от скарб уже ніхто з людей не пам’ятає. Згодом, через кілька днів, інша постать вималювалась на тлі призахідного сонця і сягнистим кроком попрямувала до вузької чорної западини, аби нерухомо й не склепивши вік просидіти всю ніч майже в тій самій позі, в тому самому місці, де раніше сидів інший чувальник, який тихо-тихо відплив назавжди у маленькому човнику в час заходу сонця. А добрі та злі духи, які ширяли довкола заклятого скарбу, чудово зрозуміли, що срібло Сан-Томе дістало тепер раба, який буде вірним йому до самої смерті.

Неперевершений капатас карґадорів, жертва розчарованого марнославства, яке стає винагородою за відважні вчинки, всю ніч просидів, як утомлений зацькований вигнанець, і звідав таких мук безсоння, яких ніколи не знав Деку, його товариш у найвідчайдушнішій виправі його життя. І він губився у здогадах, як же помер Деку. Але знав, яку роль відіграв тут він сам. Спершу жінка, згодом чоловік — обох він покинув на останній межі заради проклятого скарбу. І ціна його — не врятована душа та погублене життя. Відсторонення й заціпеніння від побожного жаху змінилося спалахом безмірних гордощів. Немає у світі нікого, крім Джан’ Баттісти Фіданци[228], капатаса карґадорів, непощербного і незрадливого Ностромо, хто міг би заплатити таку ціну.