— Забудь про палац, Джованні, і про виноградник на пагорбах, бо через них гине наша любов.

Вона урвала мову, побачивши Лінду, яка мовчки стояла на розі будиночка.

Ностромо обернувся до своєї нареченої з привітанням, і його вразили її запалі очі та щоки, хворобливе і змучене лице.

— Ти хворіла? — спитав він, намагаючись вкласти у свої слова стурбованість.

Її чорні очі блиснули на нього.

— Я схудла? — запитала вона.

— Так… можливо… трохи.

— І постарішала?

— На кожному з нас позначаються прожиті дні.

— Боюсь, я посивію, поки на моєму пальці з’явиться обручка, — повільно промовила Лінда, не зводячи з нього очей.

Закочуючи собі рукави, вона чекала, щó він скаже.

— А от цього не бійся, — відповів він відсутнім голосом.

Вона відвернулась, ніби вже не було про що говорити, і заходúлась поратися по господарству, а Ностромо завів бесіду з її батьком. Розмовляти зі старим Ґарібальдіно було нелегко. З віком його розумові здібності не ослабли, лише начебто осіли на дно. Відповідав він нескоро, з величною урочистістю. Але саме того дня був жвавіший, моторніший, ніж завжди, — здавалося, що старий лев ожив. Він непокоївся через своє добре ім’я. Вірив Сідоні, який попереджав його про наміри Раміреса щодо його молодшої доньки. А їй не довіряв. Вона — вітрогонка. Але «синові Джан’ Баттісті» він про свій клопіт нічого не сказав. Тут відчувалося старече марнославство. Джорджо хотів показати, що й сам спроможен захистити честь своєї родини.

Ностромо попрощався рано. Щойно він зник у напрямку берега, як Лінда вийшла за поріг і з виснаженою посмішкою сіла поруч батька.

Від тієї самої неділі, коли засліплений пристрастю й охоплений розпачем Рамірес чекав її на верфі, у неї більше не лишалося сумнівів. Ревнива маячня того типа не стала для неї одкровенням. Зате зміцнила в ній — неначе цвях, убитий у серце, — відчуття несправжності й фальшу від спілкування зі своїм нареченим замість колишнього блаженства і захищеності. Тієї неділі вона пройшла повз Раміреса, обдавши його обуренням і презирством, але мало не вмерла від горя і сорому, лежачи на помережаній різьбленими написами кам’яній плиті на могилі Терези; на ту плиту скинулися машиністи й монтери із залізничного депо на знак пошани до героя Соборної Італії. Старий Віола не спромігся здійснити своє бажання поховати дружину в морі, й Лінда плакала на могилі.

Завдана їй незаслужена кривда приголомшувала її. Якщо Ностромо прагнув розбити їй серце — що ж, чудово. Джан’ Баттісті можна все. Але навіщо ще й топтати це серце ногами, навіщо чинити наругу над її душею? Е, ні! Душу він їй розбити не зможе. Вона витерла сльози. А Джізелла! Джізелла! Ця малá, яка завжди, відколи зіп’ялась на ноги, чіплялась їй за спідницю, шукаючи захисту. Яка дволичність! Але вона, мабуть, не могла тут зарадити. Коли йдеться про чоловіка, ця пустоголова бідолашка нічого не годна з собою вдіяти.