Лінда успадкувала від Віоли-батька чимало стоїчності. Вона вирішила нічого не казати. Але по-жіночому домішала до своєї стоїчності пристрасть. Короткі, боязкі, обережні відповіді Джізелли лютили тією куцістю, яка нагадувала зневагу. Одного дня вона кинулась до стільця, на якому розвалилась її ледача сестра, і лишила на найбілішій шиї Сулако сліди своїх зубів. Джізелла закричала. Але від Віоли-батька вона успадкувала певну міру героїзму. Мало не зомлівши від жаху, вона лише повільно проказала:

— Madre de Dios! Ти хочеш з’їсти мене заживо, Ліндо?

І цей вибух минув безслідно. «Вона нічого не знає. Вона нічого не може знати», — міркувала Джізелла. «Мабуть, це неправда. Це не може бути правдою», — намагалась переконати себе Лінда.

Проте коли вона вперше побачила капітана Фіданцу після своєї зустрічі зі знавіснілим Раміресом, упевненість у тому, що її спіткало нещастя, повернулась. Вона провела капітана поглядом від дверей до його човна, стоїчно запитуючи себе: «Чи зустрінуться вони сьогодні вночі?». Постановила не залишати маяк ні на секунду. Коли Ностромо зник, вона вийшла надвір і сіла поруч батька.

Статечний Ґарібальдіно почувався, як сам казав, «ще молодим». Так чи інакше останнім часом до нього дійшло чимало чуток про Раміреса, і зневага та неприязнь до того, хто, авжеж, не був таким, яким мав би бути його син, не давали йому спокою. Тепер він спав дуже мало, а кілька останніх ночей, замість того щоб почитати чи просто посидіти зі срібними окулярами пані Ґулд на носі перед розгорнутою Біблією, він ще й завзято обнишпорював острів уздовж і впоперек, пильнуючи своєї честі.

Лінда, поклавши свою худу смагляву руку батькові на коліно, спробувала вгамувати його тривогу. Раміреса нема в Сулако. Ніхто не знає, де він. Кудись завіявся. Його погрози нічого не варті.

— Ні, — перебив її старий. — Мій син Джан’ Баттіста сказав мені — сам сказав, — що той полохливий esclavo пиячить і грає в карти з усілякими пройдисвітами в Сапізі, на північному боці затоки. Він може знюхатися з найгіршими паскудами того паскудного негритянського містечка, щоб вони помогли йому вкрасти малу… Але я ще не такий і старий. Еге ж!

Лінда затято заперечувала можливість викрадення, і зрештою старий замовк, пожовуючи свої сиві вуса. Жінки бувають уперті у своїх переконаннях, і їм треба в цьому потурати, — от і його бідолашна дружина була така, а Лінда — вся в матір. Не годиться чоловікові сперечатись.

— Може, й так. Може, й так, — пробубонів він.

Але Лінда на цьому аж ніяк не заспокоїлась. Вона любила Ностромо. І зараз вона подивилась на Джізеллу, яка сиділа оддалік, з якоюсь материнською ніжністю, але й з ревнивим болем суперниці, розгніваної поразкою. Тоді встала і підійшла до неї.