На ґанку не було ніякого глечика з кленовим сиропом, якого, завдяки добрим звичаям простого маломістечкового життя, один із найзначніших мешканців Гіллбрука по-простому міг принести з крамниці додому.

– Алване, ти цілком певен?

– Любонько моя, а ти як гадаєш? Та щоб я не був певен, коли несу глечик? Я купив сиропу в Дімера, бо йшов повз його крамничку. Він сам позичив мені того глека, і я...

Це речення й донині зостало незакінченим. Заточившись, містер Крід переступив поріг, увійшов до вітальні й, тремтячи всім тілом, звалився у крісло. Він раптом згадав, що Сайлас Дімер помер три тижні тому.

Місіс Крід стояла біля чоловіка й занепокоєно видивлялася на нього.

– Бога ради, – озвалася вона, – ти що, занедужав?

Нездужання не мало безпосереднього зв’язку зі справами земними, тож чоловік очевидно не вважав за потрібне відповісти. Мовчав, витріщивши очі. Минали довгі миті тиші, яку порушувало лише розмірене цокання годинника. Воно здавалося повільнішим, ніж було завжди. Неначе люб’язно дарувало подружній парі час отямитися.

– Джейн, далебі я з глузду з’їхав, – хрипко й поспішно заговорив він. – Ти повинна була б мені сказати про це. Ти ж напевно помітила ознаки хвороби, перш ніж вони стали такі очевидні, що я їх сам спостеріг. Мені видавалося, що йду повз Дімерову крамничку. Була відчинена, там світилося... тобто я так вважав. Та звісно ж, що вона тепер завжди зачинена! Сайлас Дімер стояв за прилавком. їй-богу, Джейн, я бачив його так виразно, як тебе отут. Згадавши, що ти попрохала мене принести трохи кленового сиропу, я ввійшов і купив... атож, таки купив дві кварти в Дімера. Так, він мертвий, лежить у могилі, але не хто інший, як сам Сайлас набрав цього сиропу з бочки в глечик і подав мені. Пам’ятаю, він навіть розмовляв зі мною – поважно, поважніше, ніж звик був; одначе з того всього, що він сказав, ані слова не можу пригадати. Але ж я таки бачив його... Господи, бачив... І балакав з ним, з мерцем! Так мені примарилося. Джейн, я шаленець. Я божевільний, а ти крилася з цим переді мною!

Під час цього монологу жінка добрала розуму, скільки там уже мала.

– Алване, – сказала вона, – по тобі не пізнати ані знаку божевілля, повір мені. Звичайно ж, оте все привиділося тобі, не інакше. Якби інакше, то це було б страхіття! Та ні, про божевілля не йдеться. Просто ти запрацювався в банку. Не варто було тобі цього вечора йти на директорську нараду. Таж кожному видно, що ти дуже втомлений. Я так і знала: станеться щось прикре.

Трохи запізніло жінчине передчуття – до часу, поки щось прикре таки сталося; та чоловік, надто заклопотаний собою, нічого на те не відповів. Уже заспокоївшись, міг до ладу міркувати.