Та далеко за поворотом… Вперед! Вперед!

У ваґонах підземної залізниці очі всім ось-ось вилізуть з лоба, коли вони говорять про АПОКАЛІПСИС, тиф, холеру, шрапнель, повстання, смерть в огні, смерть у воді, смерть з голоду, смерть у болоті.

Гей, далеко до мамзельки з Арментіра, вперед! Янкі йдуть, янкі йдуть! На П’ятій Авеню гримлять оркестри — день Позики Волі, день Червоного Хреста. Шпитальні суда прослизають у гавань і вивантажуються, крадькома, вночі, в старих доках Джерсі. На П’ятій Авеню прапори сімнадцятьох держав сяють, майорять на лютому голодному вітрі.

І явір, і дуб, і плакуча вербина.

І в травиці зеленій вся божа країна.

Величезні стяги мають і тріпочуться на золотоверхих держалках на П'ятій Авеню.

Капітан Джемз Мерівейл лежав з заплющеними очима в кріслі, тим часом, як м’які голяреві пучки ніжно гладили йому підборіддя. Мильна піна лоскотала йому в ніздрях, він вдихав пахощі лавровишневої води, чув гудіння електричного вентилятора, дзичання ножиць.

— Може масаж обличчя, сер, щоб вибавити прищі, — промурчав йому над ухом голяр. Це був лисий чоловік з округлим, синюватим підборіддям.

— Добре, — протягом мовив Мерівейл. — Робіть, що хочете. Відколи оповіщено війну, я вперше голюся в пристойній голярні.

— Недавно приїхали з-за океану, капітане?

— Еге. Змагався за ідеали демократії.

Голяр заглушив його слова гарячим рушником. — Дозволите побризкати бузковою водою, капітане?