— Як ся маєте, капітане Мерівейл? — спитав ліфтер.

— То ти вже вільний, Джемзе, — вигукнула матір, кидаючися йому в обійми.

Він кивнув головою й поцілував її. Вона видавалася блідою і змарнілою в чорній сукні. Позад неї стояла Мейзі, висока й рожеволиця, теж у чорній сукні.

— Аж дивно, що обидві ви маєте такий чудовий вигляд.

— Звичайно, ми почуваємо себе нічого… Як взагалі можна почувати себе тепер. Але ми багато терпіли, любий… Тепер ти голова родини, Джемзе.

— Сердешний тато… так померти…

— Ти не знав цієї епідемії. У самому Нью-Йорку тисячі людей померли з неї.

Одною рукою він оповів матір, другою Мейзі. Всі троє мовчали.

— Так, — промовив Мерівейл, ідучи до вітальні, — це була порядна війна. — Мати й сестра простували слідом за ним. Сівши в шкуряне крісло, він простяг свої ляковані ноги. — Якби ви знали, як чудово знову опинитися вдома.

Місис Мерівейл підтягла свого стільця ближче. — А тепер, любий, може розповіси нам про себе.

-----

На темному ґанку перед дверима він схопив її й притулив до себе. — Ні, ні, не будь грубим! — Його руки туго, немов узлуваті канати, оповивають їй спину; коліна їй тремтять. Його рот шукає її рота вилицею, вздовж носа. Вона задихається, бо його вуста вп'ялись їй в уста. — Ой, я не можу! — Він одсунувся. Вона, важко дихаючи, заточуючись, хилиться до стінки, а він підтримує її своїми величезними руками.

— Не варто турбуватися, — ніжно шепоче він.

— Треба йти, вже пізно… Взавтра вставати о шостій.

— А як на твою думку, коли я встаю?

— Мати може впіймати мене…

— Пошли її до дідька.

— І пошлю колись… навіть гірше… якщо не покине їсти мене. — Охопивши руками щетинкуваті його щоки й швиденько поцілувавши його в уста, вона одірвалась і побігла брудними сходами вгору, на четвертий поверх.