— Ні, будь ласка, не треба жадних обмивань. Побризкайте простим одекольоном, або чимсь антисептичним.

Білява манікюрниця з злегка підмальованими віями кокетливо глянула на нього, розтуливши яскраво-червоний пуп’янок уст. — Ви, певно, щойно прибули, капітане! Але, як засмагли! — Він поклав руку на невеличкий білий столик. — А вже давненько, капітане, ніхто не ходив біля ваших нігтів.

— Звідки ви знаєте?

— Гляньте, як вони заросли шкурою.

— Ми надто були заклопотані, щоб дбати про таке. Я тільки з восьмої години вільна людина.

— О, це певно було жах…ливо!

— Еге, це була порядна війна.

— Ще б пак. А тепер ви вже зовсім вільні, капітане?

— Звичайно, я тепер лишаюся в запасі.

Кінчивши, вона злегка, грайливо, вдарила його по руці. Він підвівся, поклав чаєві на м'яку долоню голяреві й на тверду хлопчикові-негрові, що подав йому капелюх, і повагом вийшов на білі мармурові сходи. На площадці було свічадо. Капітан Джемз Мерівейл спинився, щоб подивитися на капітана Джемза Мерівейла. Він був високий юнак з рівними рисами обличчя й трохи обважнілим підборіддям, одягнений у пишну уніформу прикрашену стрічками й відзнаками. Срібло свічада заблищало на його чоботях. Кашлянувши, він пильно оглянув себе з голови до ніг. Ззаду наблизивсь якийсь юнак у цивільному одягу.

— Галло, Джемзе. Причепурилися?

— Авжеж. Ну, скажіть, чи не дурне оте правило, що забороняє нам носити шабельтас? Одже це псує всю уніформу.

— Хай вони візьмуть усі шабельтаси й почеплять їх на шию головнокомандувачеві, мені це байдужісінько. Я цивільний.

— Алеж ви офіцер запасу, не забувайте цього.

— Хай вони візьмуть увесь запас та й заженуть його за який десяток тисяч миль угору річкою. Ходімо вип’ємо.

— Мені треба піти додому побачитися з своїми.

Вони вийшли на Сорок Другу вулицю.

— Бувайте здорові, Джемзе, я таки піду вип’ю… Аж чудно якось, що вільний.

— Всього кращого, Джеррі. Не робіть нічого зопалу.

Мерівейл повернув Сорок Другою вулицею на захід. Прапорів ще не прибрали й вони звисали з вікон і лінькувато мотлялися на флягштоках на вересневому вітрі. Дорогою він заглядав до крамниць. Квіти, жіночі панчохи, цукерки, сорочки, краватки, сукні, барвисті тканини за блискучим склом вітрин. Потік облич. Чоловічі, гладенько виголені обличчя, жіночі з підмальованими вустами й напудрованими носами. Він увесь зашарівся, відчув хвилювання. Нервувався, сідаючи до ваґону підземної залізниці. Глянь на його нашивки, — вчув він, як сказала одна дівчина другій. — Адже він з хрестом. На Сімдесят Другій вулиці вийшов і, випнувши груди, попростував надто добре відомою йому сірокамінною вулицею до річки.