— Яке воно хороше, — заквоктала Френсіс, простуючи разом з Еллен і Гілдебрандом до автомобілю.

— Хто?

— Ну, звичайно, малятко…

— О, якби ви бачили… Воно, здається, любить подорожувати.

Коли вони виїздили з брами, хтось у цивільному одягові відчинивши дверцята, зазирнув до автомобілю. — Хочете, щоб дихнули на вас? — спитав Гілдебранд. Обличчя у того скидалося на шмат деревини. Він зачинив дверцята. — Геллен ще не знає, що у нас заборонено алькогольні напої…

— Він злякав мене… Гляньте!

— Лишечко!

З ковдри, що в неї загорнена дитина, Еллен витягла брунатний пакунок. — Дві кварти найкращого коньяку… gont famille' Erf… а ще одна кварта у грілці під поясом… Тому в мене й вигляд такий, ніби незабаром у мене буде ще одна дитина.

Гілдебранди вибухли реготом.

— У Джімпса теж грілка на поясі та фляшка шартрезу збоку… Нам певно, доведеться брати його під заклад з в’язниці.

Дорогою до готелю, вони реготалися так, що їм аж сльози котилися з очей. У ліфті дитина почала плакати.

Ледве зачинили двері великої, соняшної кімнати, Еллен витягла грілку з-під сукні. — Подзвоніть, Бобе, телефоном, щоб принесли льоду й зельтерської води… Питимемо коньяк з зельтерською…

— А чи не почекати краще на Джімпса?

— Він незабаром буде. У нас нема такого, щоб платити мито… Надто занепали, щоб мати… Френсіс, де ви тут купуєте молоко?

— Звідки можу я знати, Геллен? — Френсіс Гілдебранд зашарілась і пішла до вікна.

— Ну, треба його погодувати… Воно чудово поводилося в дорозі… — Еллен поклала дитину на ліжко. Вона лежала, дриґаючи ноженятами, водячи навколо круглими темними очима кольору іскряника.

— А воно товстеньке.

— Воно таке здорове, що мабуть буде недоумком… Та що ж це я, мені треба ще подзвонити до тата. Родинне життя надзвичайно складне.

Еллен поставила спиртовку на вмивальник. Прийшов слуга з склянками й мискою нарубаної криги на таці.

— Виготуйте нам коктейль з коньяку. Треба вилити його весь, а то він роз’їсть ґуму… А потім ще підемо до кафе Д’Аркур.