Детч лежав біля Френсі й шепотів, притуливши вуста їй до вуха.

— І я буду хорошим, Френсі, слово чести! В армії мене мали призначити сержантом, а це доводить, що в мені щось є. Тільки но трапиться нагода, я заощаджу грошей і ми поїдемо разом за океан і я покажу тобі Шато Тьєррі, Париж і все інше. Слово чести, тобі сподобається у Франції… Там усі міста стародавні, дуже смішні, але затишні, і є гарненькі кафе, де сидиш біля невеличкого столика на сонечку й стежиш, як повз тебе ходять люди, а їжа смачна й подобатиметься тобі, і є готелі, де можна перебути ніч і ніхто не спитав би нас, чи ми одружені, чи ні. І у них дуже зручні великі дерев’яні ліжка, а сніданок дають просто до постелі. Тобі там сподобається, Френсі!

-----

Вони йшли обідати, саме в снігопад. Величезні пластівні крутилися навколо, цяткуючи яскраво освітлену вулицю блакитним, рожевим і жовтим, стираючи перспективу.

— Еллі, мені не хочеться, щоб ти бралася до цієї роботи… Тобі варто зостатися в театрі.

— Але, Джімпсе, треба ж нам якось жити.

— Я знаю… знаю. Ти, справді, була не при розумі, коли одружувалася зо мною.

— Не будемо більше говорити про це.

— Давай повеселимось сьогодні. Адже це перший сніг.

— Це, здається, тут. — Вони спинилися перед неосвітленими ґратчастими дверима. — Треба спробувати.

— Дзвоник дзвонить?

— Мабуть.

Одчинилися внутрішні двері й визирнула дівчина в рожевому фартусі.

— Bonsoir, mademoiselle!

— A… bonsoir, monsieur dame. — Вона впустила їх до освітленого ґазом передпокою, повного пальт, капелюхів і шалів. Із завішаних запиналом дверей ресторану в обличчя їм війнув гарячий дух хліба, коктейлів, смаженини, духів, губної помади, стукіт і дзюркотливі розмови.

— Я чую дух абсенту, — мовила Еллен. — Давай, вип’ємо.

— Але, — та це ж Конґо. Пригадуєш Конґо Джека з Приморського готелю?

Конґо стовбичив кінець коридору, киваючи їм. Обличчя йому дуже засмагло і його прикрашали блискучі чорні вуса.