— Ні, мого зятя.

— Я не знав, що у вас є сестра.

— Я теж цього не знав.

Коли Конґо, шкандибаючи, пішов од їхнього столика, поміж них, немов огнетривала запона в театрі, запала мовчанка.

— Він дуже втішний чоловік, — силувано засміявшися, мовив Джіммі.

— А й справді.

— Слухай, Еллі, давай вип’ємо ще коктейль.

— Давай.

— Треба впіймати Конґо та витягти з нього якусь історію про контрабандистів.

Простягши під столиком ноги, він доторкнувся до ніг Еллен. Вона, похапливо, відсунулася. Джіммі почував, як ворушаться йому щелепи, коли він жує. Вони так стукотіли під шкурою, що він боявся, щоб не почула Еллі. Вона сиділа насупроти нього в сірому строї, її шия разюче гарно вирізьблювалася на тлі облямованого мереживом викота блюзки, голова у тугому сірому капелюшкові похитувалась, а вуста були підмальовані. Нарізаючи малесенькими шматочками м’ясо, вона не їла його й не промовила ані слова.

— Хіба ще вип’ємо коктейль? — Він почував себе паралізованим, немов у кошмарі; вона була порцеляновою лялькою під скляним дашком. Струмінь свіжого, снігом очищеного, повітря закрутився зненацька у важкому, тьмяному, нерівному світлі ресторану, прорізавши дух їжі, алькоголю й тютюну. На мить Джіммі впіймав пахощі її волосся. Коктейль пік йому всередині. Хоч би не занудило.

В ресторані станції Ліон вони сиділи поруч на шкуряній канапі. Його щока торкалася до її щоки, коли він тягся через стіл, щоб, покласти їй на таріль оселедця, сиру, сардин, анчовсів або ковбаси. Вони їли похапцем, поперхаючись і сміючися, ковтали вино і схоплювалися злякано, коли свистів десь паротяг.

Поїзд рушає від Авіньйону, вони обоє прокидаються, дивляться в очі одне одному, а в купе повнісінько людей, що хропуть, знеможені сном. Джіммі пролазить поміж розкинутих безладно ніг у тьмяний гойдливий коридорчик, щоб викурити цигарку. Та-ра-ра, їдем, на південь, та-ра-ра, їдемо на південь, співають колеса, перебігаючи долину Рони. Джіммі висунувсь у вікно, розкурюючи зламану цигарку, намагаючися розкурити зламану цигарку, підтримуючи пальцем розірване місце. Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох-тьох — лине з кущів, з сріблом облитих тополь понад шляхом.

— Еллі, Еллі, тут солов’ї співають!

— О, а я заснула, любий! — Вона навпомацки простує до нього, спотикаючися на ноги поснулих. Притулившись одне до одного, дивляться у вікно в тьмяному коридорчику, що танцює й підстрибує.

Та-ра-ра, їдемо на південь. Тьохкають солов’ї у сріблястих тополях над шляхом. Божевільна, хмарномісячна ніч пахтить садами, часником, річкою, щойно угноєними трояндовими полями. Тьохкають солов’ї.