Лялька-Еллі насупроти нього зненацька заговорила.

— Він каже, що омарів уже нема. Ну, чи ж не шкода?

Джіммі, враз, теж здобувся на слово.

— Якби ж тільки це!

— Що ти хочеш сказати?

— Навіщо ми вернулися до цього осоружного, гнилого міста.

— А ти ж страшенно всім захоплювався, коли ми вернулись, і говорив, що тут чудово.

— Знаю. Зелений виноград… Мені хочеться ще випити коктейль… Еллі, що це з нами діється?

— Нас занудить, якщо ми будемо так пити.

— Ну, і хай собі нудить. Хай буде нудно, аби добре.

Коли вони сидять на широкому ліжку, їм видно той беріг гавані, реї вітрильника, білий шлюп, червоний з зеленим цяцьковий буксир, рівнофасадні будинки по той бік, понад стягою води кольору пав’ячого пера. Лежачи, вони бачили чайок на тлі неба. На смерканні одягаються, поспішають спотикаючись, вогкими коридорами готелю й вихоплюються на вулиці, галасливі, немов духова оркестра, повні тріскоту тамбуринів, мідяного блиску, кришталевого мерехтіння, гуркоту й дзичання моторів. Надвечір’ям самотні вони п’ють удвох херес під широколистим платаном, самотні, вдвох — ніби невидимки у сорокатій галасливій юрбі. Жахлива весняна ніч насувається із-за моря, з Африки, й огортає їх.

Вони допили каву. Джіммі пив дуже повільно, немов би на нього чекали якісь муки, коли він скінчить її.

— Я боялася, що ми надибаємо тут Барні, — зауважила Еллен.

— А хіба вони знають це місце?

— А ти ж сам приводив їх сюди, Джімпсе. А ця жахлива жінка цілісінький вечір говорила зо мною про дітей. Терпіти не можу говорити про дітей.

— Мені хотілось би піти до театру.

— Вже надто пізно.

— І потім коштує гроші, яких у мене нема… Давай вип’ємо наостаннє коньяку. Мені байдуже, що на це підуть усі мої гроші.

— Однаково підуть — як не на це, то на інше.

— Вип’ємо, Еллі, за робітника родини, що взяв на себе тягар білої людини.