— Алеж танцювати так з кожним…

— Може підемо кудись, де ви танцюватимете тільки зо мною?

— На мене чекає приятель.

— Котра година? — питає вона, широкогрудого хлопця.

— Година нашого знайомства, сестричко, — відказує той.

Вона хитає головою. Зненацька музика переходить на інший танець. Вона залишає свою пару й біжить до гурту дівчат, що товпляться біля столика, повертаючи свої квитки на танці.

— Слухай, Ганно, — говорить стегнаста білява дівчина. — Ти бачила того хлопця, що танцював зо мною? Він каже мені, цей хлопець каже: «Може ми з вами побачимося пізніше.» А я кажу йому, цьому хлопцеві: «У пеклі колись ми з вами побачимось». А він каже…

III. Обертові двері

III. Обертові двері

Поїзди, немов світунчики, повзуть у присмерку туманним павутинням мостів. Зносяться і падають у свої гнізда ліфти. Мерехтять огні в гавані.

О п'ятій годині вечора, чоловіки й жінки, немов рослинний сік при перших приморозках, починають поволі текти із високих будівель нижчої частини міста, сіровидий затовп заливає тунелі й станції підземки, зникаючи під землею.

Цілісіньку ніч величезні будинки стоять мовчазні й порожні, а мільйони їхніх вікон темні. Випускаючи світляну слину, пороки жують шлях через ляковану гавань. Опівночі чотиритрубні, швидкі пароплави прослизають у темряву з своїх яскраво освітлених гнізд. Банкіри, із стомленими від таємних парад очима, чують пугукання буксирів, коли сторожа, присвічуючи кишеньковими ліхтариками, випускає їх у бокові двері. Щось собі бурмочучи, вони вмощуються на сидіннях лімузінів і мчать до верхньої частини міста на дзвінкі Сорокові вулиці, що переблискують білими, немов джін, жовтими, неначе віскі, шипучими, як сідр, огнями.