У матері Діка Снов була фабрика коробків для взуття. Вона збанкрутувала, й Дік залишив школу й почав стовбичити на ріжках улиць. Продавець води з кіоску наставив його на розум. Він зробив два внески за перлові сережки для чорнявої дівчини з станом, неначе мандоліна. Вони чекали на банківського артільника біля станції підземки. Той перечепився в турнікеті й завісився на ньому. Вони вискочили з текою й поїхали фордовським седаном. Дік Снов зоставсь і вистрелив у мертвого чоловіка. У камері смертника задовольнив весняний попит, написавши присвячену матері поему, що її видрукували в «Івнінґ Ґрефік».

З кожним подихом Джіммі вдихав гуркіт і скрегіт і розмальовані фрази, аж поки почав пухнути, відчув, що він зробився великим і туманним, немов стовб диму над квітневими вулицями, що зазирає до вікон машинних крамниць, фабрик ґудзиків, умебльованих будинків, аж поки не відчув бруду постельної білизни, м'якого кружляння пасів, поки не видрукував лайливих слів на друкарській машинці крадькома, поміж пучок друкарниці, і переплутав прейскуранти в коморах. Він шумував усередині, немов содова вода в солодкому квітневому соковику з суниці, сарсапарілі, шоколяди, вишень, ванілі, що пінивсь у блакитному від ґазоліну повітрі. З болем упав з сорок четвертого поверха й розбився. А чи задовольню я весняний попит, коли куплю револьвера й застрелю Еллі, а тоді, сидячи в камері смертників, напишу поему про свою матір, яку видрукують у «Івнінґ Ґрефік»?

Почав скорчуватись, аж поки став таким крихітним, як порошинка, й добився через скелі й каміння, у грімливі сточні труби, здерся на соломинки, потопаючи в озерах ґазоліну від автомобілів.

Сидів у полуднево-рожевому Вашінґтон-Сквері, дивлячися крізь склепіння на П’яту Авеню. Пропасниця вже не трусила його, натомість почував прохолоду і втому. Інша весна, хто зна скільки весен тому, коли він ішов з цвинтаря, блакитним, жорствою всипаним шляхом, де щебетали горобці, а вивіска говорила: Йонкерз. У Йонкерзі поховав я свої хлопчачі роки, у Марселі, де вітер віяв мені в обличчя, потопив у гавані своє дитинство. Де ж і як поховаю я в Нью-Йорку свої двадцяті роки? Може їх вислали, і вони виїхали пороном з Елліс Айленду, співаючи Інтернаціонал… Мелодія Інтернаціоналу котиться над водою, тане, зідхаючи, в тумані.

ВИСЛАНЦІ … Джемз Герф, молодий журналіст, щось понад двадцять років, 190, Західня 12-а вулиця. Суддя Мерівейл присудив усіх, як небажаних чужинців, до заслання, і їх перевезено до Елліс Айленду. Чотирьох молодших — Сашу, Майкла, Ніколеса й Володимира вже обвинувачувано раніш в належності до організації анархістів. П’ятий і шостий — зареєстровані бродяги. І, нарешті, трьох останніх — Біля, Тоні й Джо притягали, до права, обвинувачуючи в катуванні жінки, підпалі, збройних нападах і проституції. Опріч того всіх обвинувачувано в потраві й зловживаннях.