У дверях ресторану побачили Роя і Мартіна Шіффа, що чекали на них. Проминувши залю, пішли довгим передпокоєм, застановленим столами, кожен поміж двох зеленкувато-синіх малюнків Неапольської затоки.

У повітрі стояв дух сиру, тютюнового диму й томатової підлеви. Сівши на стілець, Аліса вередливо скривилася.

— Я хочу коктейлю і щоб швидше.

— Я, мабуть, дурний, — мовив Герф, — але ці човни, що кокетують перед Везувієм, завжди будять у мене бажання поїхати кудись… Я мабуть таки поїду тижнів за два.

— Куди ж ви поїдете, Джіммі? — спитав Рой. — Щось вигадали нове?

— А що скаже Геллен? — зауважила Аліса.

Герф зашарівсь. — А чому вона повинна щось сказати? — спитав прикро.

— І, на мою думку, нічого тут такого немає, — мовив він за якусь хвилину.

— Ніхто з нас не знає, чого він хоче, — вибухнув Мартін. — Тому то наше покоління таке нікчемне.

— Я починаю потроху розуміти те, чого я не хочу, — спокійно мовив Герф. — Принаймні маю досить сміливости, щоб сказати самому собі, яке мені осоружне все те, чого я не хочу.

— Алеж це дивно, — вигукнула Аліса. — Занедбати кар’єру заради ідеалу.

— Вибачте, — мовив Герф, одсуваючи стільця. В убиральні глянув на себе в хистке свічадо.

— Не треба говорити зайвого, — пошепки застеріг він себе. — Адже ти ніколи не справдиш своєї нахвалки… У нього було п’яне обличчя. Набравши в жменю води, умився. Коли вернувся до столу, його зустріли вигуками.

— За здоров’я мандрівника! — проголосив Рой.

Аліса їла сир з скибочками груші. — Це мабуть дуже цікаво? — сказала вона.

— Рой нудьгує, — вигукнув, помовчавши, Мартін Шіфф. Його обличчя з великими очима в рогових окулярах плавало в димному повітрі ресторана, немов рибина в каламутному акваріюмі.

— Я саме перебирав думкою всі ті місця, де хочу питати взавтра роботи.

— Ви хочете роботи? — мелодраматичним топом спитав Мартін. — Хочете продати душу тому, хто більше заплатить?

— Алеж це єдине, що можна продати, — застогнав Рой.

— Мене найдужче непокоїть те, що доведеться не спати вночі… Взагалі, гидко продавати свою особистість. Виходить, що вкладаєш до роботи не здібність, а особистість.