ВИСЛАНЦІ

… Джемз Герф, молодий журналіст, щось понад двадцять років, 190, Західня 12-а вулиця. Суддя Мерівейл присудив усіх, як небажаних чужинців, до заслання, і їх перевезено до Елліс Айленду. Чотирьох молодших — Сашу, Майкла, Ніколеса й Володимира вже обвинувачувано раніш в належності до організації анархістів. П’ятий і шостий — зареєстровані бродяги. І, нарешті, трьох останніх — Біля, Тоні й Джо притягали, до права, обвинувачуючи в катуванні жінки, підпалі, збройних нападах і проституції. Опріч того всіх обвинувачувано в потраві й зловживаннях.

Увага, увага, увага, в’язень на лаві підсудних!.. Я вважаю ваші зізнання за надто сумнівні, мовив суддя, перехиляючи чарку. Секретар суду, що виготовлював старосвітський коктейль, зненацька заріс увесь виноградним листом, заля виповнилася пахощами виноградного цвіту, а Осяйний Спиртонос узяв биків за роги й обережно повів їх униз сходами з суду. — Судове засідання відкладається через гикавку! — загорлав суддя, побачивши джін у своїй грілці. Репортери знайшли мера, — зодягнений у леопардову шкуру, він позував для статуї Громадської Доброчинности, спершися ногами на спину принцеси Фіфі, східньої танцівниці. Ваш кореспондент вихиливсь у вікно в клюбі банкірів у товаристві свого дядька, Джефферсона Т. Мерівейла, відомого у цьому місті клюбмена, й двох добре приперчених баранячих котлет. А тим часом офіціянти похапцем організовували оркестру, замість барабанів узявши животи Ґозенгеймерів. Метрдотель розкішно виконав «Стара моя хата в Кентукі», вперше вживаючи замість ксілофонів дзвінкі лисі голови сімох директорів Деляверської Ґазолінової компанії. А Осяйний Спиртонос у пурпурових кальсонах і циліндрі з блакитною стрічкою вів Бродвеєм биків два мільйони триста сорок дві тисячі п'ятсот один. Щойно діставшися до Спюйтен-Дюйвіль, вони одразу ж і потопилися, лава по лаві, намагаючися переплисти йонкер.

А я сиджу тут, — думав Джіммі Герф, — і друк немов короста в’їдається в мене. Я сиджу тут увесь у ряботинні друку. — Він звівся на ноги. Невеличкий рудий собака спав, скулившися, під лавою. Невеличкий рудий собака видавався дуже щасливим. Що мені треба — це добре виспатися! — вголос промовив Джіммі.

-----

— А що ти хочеш робити з ним, Детче, може продаси?

— Я не продам цього маленького револьвера й за мільйон долярів, Френсі.

— Ой, не говори тепер про гроші. Якийсь фараон помітить у тебе в кишені револьвер та ще заарештує.

— Ще не народився на світ той фараон, що зміг би заарештувати мене… Викинь краще з голови ці дурниці.

Френсі почала плакати. — Алеж Детче, що нам робити, що нам робити?