— То в чім же справа?

— Це надто жахливо!

— Ну, та розповідайте вже!

— Беку, вас не захочуть признати, як ви приїдете додому до Орпен Менор.

— Та що ж там таке?

— Жінка, що жила нагорі, робила недозволені операції… аборти… Тому й каналізація забилася…

— Жах!

— Це остання краплина для мене… А Рой сидить, як пень, уткнувши носа в газету в нестерпучому цьому смороді, з ідіотським виразом на обличчі…

— Сердешна дитинко!

— Але, Беку, я не можу одержати по чеку більше, як дві сотні. Нам вистачить цього до Келґері?

— Не дуже комфортабельно… У Монреалі є знайомий, що дасть мені роботу в газеті писати хроніку світського життя… Гидка робота, але я підписуватимусь вигаданим прізвищем. А трохи заробивши, подамось далі… А може б я, оце, розміняв одразу чека?

Вона чекала на нього біля дошки з оповістками, поки він ходив купувати квитки. Почувала себе дуже маленькою і самотньою у величезному, білому, лукуватому залі вокзалу. Спільне життя з Роєм перебігало їй у голові, немов кінофільм, дедалі швидше. Вернувся Бек з щасливим упевненим виглядом, держачи в руках купку зелених кредиток і залізничі квитки.

— До сьомої години немає поїздів, Аль, — мовив він. — Може ви підете до Паласу й залишите мені квитка в бюро, а я побіжу, тим часом, візьму свій чемодан? Це всього якась хвилинка… Ось п'ять долярів.

Він мерщій подався геть, а вона простувала сама Сорок Третьою вулицею. День був гарячий, травневий. Несподівано почала плакати. Люди дивилися на неї, а вона не могла стримати сліз. Журно йшла вперед, і сльози струмились їй обличчям.

-----

— Страхування від землетрусу, ось як вони називають це. А чи дуже воно допоможе їм, коли гнів господній викурить усіх з цього міста, як викурюють осяче гніздо або струсоне його, як кіт трусить щура… Страхування від землетрусу!

Джо і Скінні нетерпляче чекали, поки цей чоловік з бородою, немов віхоть, що, невиразно бурмочучи, стояв схилившися над їхнім багаттям, піде собі. Вони не розуміли, чи до них він говорить, чи до себе самого. Удали, ніби його зовсім тут нема, і почали похапцем підсмажувати шматок шинки на рожні з прутів старого парасоля. Внизу, за сірчанозеленим мереживом розквітлих дерев вилискувався сріблом Гедсон у вечірньому світлі, й біліли паркани будинків горішнього Менгеттена.

— Не кажи нічого, — пошепки мовив Джо, крутячи собі пучкою біля чола. — Він причинний.