У Скінні мороз пішов поза шкурою, вуста йому похололи. Виникло непереможне бажання втекти.

— Це шинка? — звернувся до них невідомий, муркотливим, доброзичливим голосом.

— Так, сер, — тремтячи прожебонів Джо.

— А хіба вам не відомо, що господь бог забороняв своїм дітям їсти м’ясо свині?

Голос йому перейшов у співоче якесь мурмотіння, а тоді зміцнів до крику.

— Гавриїле, брате Гавриїле, чи можна цим дітям їсти шинку? Звичайно! Ангел Гавриїл, він добрий приятель мені, каже, що можна, але один тільки раз, і щоб більше ви не їли… Пильнуйте, братове, а то вона підгорить у вас.

Скінні зірвався на ноги.

— Сиди, брате, я не заподію тобі найменшої шкоди, бо я розумію дітей. Я і господь бог — обидва ми любимо дітей… Боїшся, що я скидаюся на бродягу? Але послухай-но мене й ніколи не бійся бродяг. Бродяги не зачеплять тебе, вони добрі люди. Господь бог був бродягою, коли жив на землі. Мій приятель, ангел Гавриїл теж чимало бродяжив… Ось у мене є курка — дала її мені якась негритянка… Ой ніженьки! — застогнав він, сідаючи на камені біля хлопців.

— Ми хотіли гратися в індійців, але, тепер, мабуть гратимемося в бродяг, — мовив Джо, що трохи вже оговтався. Бродяга витяг з кишені поруділого від негоди жакета пакуночок у газеті й став обережно розгортати його. Від смаженої шинки вставав смачний дух. Скінні сів якнайдалі від невідомого, уважно спостерігаючи. Той поділив курку, і всі троє почали їсти.

— Гавриїле, старий друже, глянь-но сюди! — бродяга так гучно вигукнув це, що хлоп’ята знову злякалися.

Западала ніч. Напхавши рота, бродяга голосно вигукував, тикаючи барабанною паличкою у мерехтливу шахівницю вогнів на Ріверсайд-Драйв.

— Ось сядь-но на хвилиночку й поглянь сюди, Гавриїле. Подивися на цю стару суку, якщо пробачиш мені такий вираз. Страхування від землетрусу, хіба ж воно потрібне тут? А чи ви знаєте, скільки треба було часу богові, щоб повалити Вавилонську вежу? Сім хвилин. А знаєте, за скільки часу зруйнував він Вавилон і Ніневію? За сім хвилин! А на один квартал в Нью-Йорку куди більше припадає гріха, ніж на цілу квадратову милю в Ніневії, і, як на вашу думку, скільки потрібно часу, щоб господь бог Саваоф зруйнував Нью-Йорк, Бруклін і Бронкс? Сім секунд… Слухай, хлопче, а як тебе звуть? — спитав він тихим, муркотливим голосом, ткнувши в Джо своєю паличкою.

— Джозеф Камерон Паркер, ми живемо в Юнйон.

— А тебе?

— Антоніо Камерон… хлопці продражнили мене Скінні. Джо — мій брат у перших. Його батьки змінили прізвище на Паркер.

— Зміна імени не веде до добра… Ті, що вигадують собі нові прізвища — записані до книги страшного суду… Істинно глаголю вам, близький день суду господнього… Не далі, як учора, Гавриїл сказав мені: «Слухай, Йоно, а може почнемо?» А я кажу йому: «Гавриїле, давній друже, подумай про всіх жінок, дітей і немовлят, що нічим не завинили. Якщо ти пошлеш на них землетрус, огонь і камінний дощ, вони загинуть разом з усіма багатіями і грішниками», а він одповідає: «Гаразд, Йоно, стара шкапо, нехай буде по-твоєму. Зачекаємо ще тиждень чи два…» Але, діти, жах бере на саму думку про вогонь, камінний дощ, землетрус, потоп, височенні будинки, що падають один на один…