— Що вам, Еляйн? — стурбовано спитав він.

— Нічого, Джордже, — збрехала вона. — Певно, хтось пройшов по моїй могилі.

— Може принести вам манто?

Вона похитала головою.

— Ну, то як? — спитав він, коли вони встали від столу.

— Що? — перепитала вона, посміхаючися.

— Як після Парижу?

— Гадаю, що я витримаю це, коли ви витримаєте, Джордже, — спокійно відказала вона.

Він чекав на неї, стоячи біля розчинених дверцят таксі. Вона бачила в темряві елеґантну його постать у брунатному легенькому пальті й брунатному капелюхі. Він посміхався, немов якась славетна особа на малюнку в недільному додатку до газети. Машинально стисла руку, що допомогла їй увійти до автомобілю.

— Еляйн, — тремтливим голосом мовив він. — Життя набуває тепер змісту для мене… Якби ви тільки знали, яким безбарвним було воно усі ці роки. Я був немов олив’яна накрутна лялька, порожня всередині.

— Не будемо говорити про накрутні ляльки, — обізвалася вона напруженим голосом.

— Ні, краще поговоримо про наше щастя! — вигукнув він.

Невблагано, вуста його припали до її вуст. У тремтливому вікні таксі, немов людина, що потопає, вона бачила куточком ока, як летять назустріч обличчя, вуличні ліхтарі й бринливі, ніклеві колеса.

-----

Старий чоловік у картатому кепі сидить на кам’яній приступці, затуливши руками обличчя. Повз нього ненастанно сунуть люди, поспішаючи до театрів, і заграва Бродвею мерехтить їм на спинах. Він ридає, не одкриваючи обличчя, дихаючи кислим перегаром джіну. — Я не можу, чуєте, не можу! — Голос йому якийсь нелюдський, немов рипіння дерева. Кроки повз нього лунають прискореніше. Літні люди відвертають очі в інший бік. Дві дівчини верескливо регочуть, дивлячися на нього. Вуличники, штовхаючи один одного, визирають то тут, то там, із натовпу. — Це — бродяга Гутч. Хай-но тільки наскочить фараон, то він знатиме. Оце вам заборона спиртних напоїв. — Старий одкриває мокре обличчя і дивиться поперед себе невидющими очима у кривавих повіках. Люди сахаються, наступаючи на ноги тим, що позаду. Немов рипіння сухої деревини, лунає голос старого: — Хіба ви не бачите, що я не можу… не можу… не можу!

-----