Джордж Болдвін, пахкаючи цигаркою, ходив туди й сюди в передпокої готелю. Часом поглядав на годинника. Все тіло йому було напружене, немов струна в скрипці. Був голодний і повний думок, що їх прагнув висловити. Він ненавидів чекати на когось. Коли увійшла вона, холодна, шовкова й усміхнена, йому захотілося дати їй ляпаса.

— Джордже, чи ви розумієте, що ми тільки тому й не збожеволіли, що числа такі спокійні й нерухомі? — мовила вона, вдаривши його злегка по руці.

— Єдине, що я розумію, це те, що сорока п’яти хвилин чекання вистачить хоч кому, щоб збожеволіти.

— Мушу пояснити. Це ціла система. Я обміркувала її, їдучи в таксі… Але ідіть до ресторану й замовте щось, а я тим часом пройду до жіночої кімнати. І, будь ласка, візьміть Мартіні. Я мертва сьогодні, цілком мертва.

— Сердешне малятко, зараз я все замовлю. Тільки, прошу, не дуже дляйтеся.

Коліна йому тремтіли, він почував себе немов тала крига, увіходячи до позолоченої, пишно орнаментованої їдальні. Алеж, Болдвіне, ти поводишся, неначе сімнадцятирічний юнак… І це в твоєму віці. Ніколи мені ще не було такого… Слухайте, Джозефе, чим ви нас годуватимете сьогодні? Я голодний… Але насамперед звеліть Фредові зробити з Мартіні коктейль найкращий з усіх, що він коли робив у своїм житті.

— Tres bien monsieur, — мовив довгоносий румун-офіціянт і, вклонившися, дав йому меню.

Еллен довго видивлялась у люстро, стираючи зайву пудру з обличчя, намагаючися дати лад думкам. Вона немов би накрутила ляльку в собі й ставила її в різні пози. Кілька стриманих жестів, вироблених на сцені. Враз одвернулася від свічада, знизавши надто білими плечима, й попростувала мерщій до їдальні.

— Ой, Джордже, я конаю з голоду, слово чести.

— Так само, як і я, — мовив він надтріснутим голосом. — І, Еляйн, я маю новину для вас, — похапцем провадив він, ніби боючися, що вона може спинити його. — Сесілі згодна взяти розлуку. Ми без зайвого розголосу відбудемо це влітку в Парижі. Тепер я хочу знати, чи бажаєте ви…

Еллен схилилась і погладила йому руку, що стискала нервово край столу. — Джордже, давайте насамперед пообідаймо… Треба мати розважність. Досить уже наробили ми дурниць у минулому, і ви, і я… Нумо вип’ємо за хвилю злочинів! М’яка, непомітна піна коктейлю гладила їй язика й горло, потроху зігрівала її. Сміючися, глянула на нього блискучими очима. Він проковтнув свій коктейль.

— Слово чести, Еляйн, — мовив він, зашарівшися безпорадно, — ви найдивніша в світі жінка.

Обідаючи, Еллен почувала, як поволі її проймає крижаний холод, немов би під шкіру впорскнуто новококаїн. Нарешті вона вирішила. Здавалося, ніби поставила замість себе фотографію, що назавжди застигла в одній позі. Невидимий шовковий шнурок гіркоти стягав їй горло, душив її. Над тарілками, над жовтаво-рожевою лямпою, над шматочками хліба, обличчя його смикалось і кидало над крохмалевою білою маніжкою. Світло падало то на один, то на другий бік носа, тверді вуста проречисто ворушилися над жовтими зубами. Еллен сиділа схрестивши ноги, почуваючи себе якоюсь застиглою порцеляновою лялькою, все навколо немов би тверділо й вкривалося емалею, повітря, посмуговане блакитним сиґарним димом, оберталось на скло. Дерев’яне його обличчя маріонетки коливалося безглуздо перед нею. Вона затремтіла й згорбила плечі.